11 клас

Питання, що виносяться на гімназійну сесію з історії України (11 клас)

1. Україна в системі міжнародних відносин. Україна — співзасновниця ООН. Встановлення кордонів УРСР із сусідніми державами.  

2. Масові депортації ( 1944-1946). Обмін населенням 1944 р. Операція « Вісла», «Захід» . Обмін територіями 1951 р. Передання Кримської області до складу УРСР.

3. Радянізація західноукраїнських областей УРСР. Національно – визвольний рух 1944-1950х рр. (Р. Шухевич, В. Кук) Ліквідація ГКЦ, Й.Сліпий.

4. Внутрішньополітична ситуація в УРСР. Репресивні кампанії радянської влади («жданівщина», «боротьба з безрідним космополітизмом», «буржуазним націоналізмом», «лисинківщина»)

5. Відбудова економіки в УРСР. Становище сільського господарства. Масовий штучний голод 1946-1947 рр. . 

6. Внутрішньополітичне становище Української РСР у період діяльності першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова.  ХХ та ХХІІ з'їзд КПРС.

7. Десталінізація.  Лібералізація. Реабілітація жертв політичних репресій. Ліквідація ГУТАБу.

8. Зміни в управлінні господарством. Утворення раднаргоспів (1957 р.) Розвиток промисловості.

9. Аграрна політика у другій половині 1950-х — першій половині 1960-х рр. «Надпрограми» хрущовського керівництва : «кукурудзяно-горохова епопея», розробка цілини, Продовольча програма.. Ліквідація МТС.

10. Нові явища у соціальній сфері та повсяк­денному житті населення (грошова реформа, заплати, пенсії, «хрущівки»)

11. Шістдесятництво. 

12. Зародження дисидентського руху.

Учитель Певень Т. В.

11А клас

15.09.20р.

Матеріали для повторення

Тема. Окупаційний режим

Основні поняття:

План «Ост»-перетворення України на колонію, аграрно-сировинний придаток, «життєвий простір» для колонізації.

«Новий (світовий) порядок» – назва окупаційного режиму, встановленого гітлерівцями на загарбаних територіях.

Геноцид (від грец. Genos – рід, племя і латин. Caedo – вбивати) – знищення окремих груп населення за расовими, національними, етнічними або релігійними мотивами, а також штучне створення життєвих умов не сумісних з життям.

Голокост – планомірне і організоване знищення єврейського населення в роки другої світової війни.

Гетто-райони міст, де примусово, в жорстких умовах проживають етнічні меншини.

Концентраційний табір (концтабір) – місце для ізоляції і утримання «небажаних елементів» переважно у нелюдських умовах, які оголошувалися ворогами режиму.

Окупація – форма встановлення контролю агресором над загарбаними територіями.

Остарбайтер (з нім. – «східний робітник») – німецький термін для позначення осіб, які були вивезені гітлерівцями з східних окупованих територій під час Другої світової війни на примусові роботи до Німеччини.

Табір смерті – територія, спеціально виділена і обладнана для масового знищення людей. Шість таборів смерті (Освенцим (Аушвіц), Треблінка, Собібор, Майданек, Хелмно, Бельцен (Берген-Бельзен)) були створені для знищення євреїв. Як висловився один есесовець: це були “прості, але справно працюючі конвеєри смерті”. Процес знищення партії в`язнів займав одну-дві години. Пережили ці табори декілька сот людей.

Терор – знищення і залякування ворогів насильницькими засобами.

Розчленування України:

1.     Румунія-губернаторство «Трансністрія» (Одеська, частина Миколаївської та Вінницької областей), центр Одеса

2.     Польське генерал-губернаторство.-дистрикт «Галичина»,центр Львів.

3.     Рейхскомісаріат «Україна», центр Рівне.

4.     Прифронтові області, підпорядковані військовому командуванню, центр Чернігів.

Тема. Рух опору.

Рух опору - антифашистський національно-визвольний рух у роки Другої світової війни проти окупантів.

Течії:

1.            Радянська.

2.            Націоналістична.

3.           Польська

1.Радянська течія.

Мета: визволення України від-німецько-фашистських загарбників та відновлення радянської влади.

Форми боротьби:

·        Підпільний рух

·        Партизанський рух

Червень 1942 р.-Український штаб партизанського руху. Очолив Т. Строкач.

Партизанські з’єднання: С. Ковпака, М. Наумова, О. Сабурова, О. Федорова. П.Вершигори.

Жовтень 1942 р.-рейд С. Ковпака та О. Сабурова на Правобережну Україну.

Червень 1943 р -Карпатський рейд С.Ковпака, під час битві на Курській дузі.

1943 р.- «рейкова війна», операція «Концерт».

2.Націоналістичний рух.

Мета: визволення України від окупантів (німців, більшовиків) та побудова незалежної Української держави

У 1940 р. відбувся розкол в ОУН на ОУН (М) (мельниківці на чолі з А. Мельником) та ОУН (Б) (бандерівці на чолі з С. Бандерою).

ОУН(М) (мельниківці) виступали за співпрацю з німцями, сподіваючись на їх підтримку у створенні Української держави.

ОУН(Б) (бандерівці) співпрацювали з німцями лише на початковому етапі війни, а для досягнення незалежності України розраховували, в основному, на власні сили.

30 червня 1941 р. — прийняття у Львові «Акта проголошення відновлення Української держави» та формування уряду на чолі з Я. Стецьком

5 жовтня 1941 р. — створення мельниківцями у Києві Української національної ради на чолі з М.Величковським, яку розглядали як передпарламент майбутньої Української держави (у листопаді 1941 р. її діяльність була заборонена гітлерівцями).

Осінь 1941 р. — репресії німців проти оунівців, у результаті перехід оунівців (бандерівців) до боротьби з німцями. У 1944 р. німцями були закатовані українські поети Олег Ольжич та Олена Теліга.

 Червнь 1941 р. отаман Тарас Бульба (Боровець) організував партизанський загін «Поліська Січ». (Волинь та Полісся).

14 жовтня 1942 р. — створення УПА (Української повстанської армії проводу ОУН), яка вела боротьбу як проти німців, так і проти радянської влади. Очолив УПА Роман Шукевич (Тарас Чупринка).

Діяльність ОУН-УПА у 1943-1944 рр.

·                    взяття під контроль значної території Полісся, Волині, Галичини, створення тут української адміністрації («українських республік»).

·                    конфлікт із польською адміністрацією, який вилився у взаємні 

«етнічні чистки».Між Армією крайовою та УПА були збройні сутички. 

 Волинська різня — етнічні чистки українського населення здійснені УПА  та Армією Крайовою у 1943 р. на Волині.

·                    конфлікт із радянськими партизанами;

Липень 1944 р. — проведення установчих зборів представників політичних сил, метою яких було проголошення самостійної України та обрання Української головної визвольної ради (УГВР) — вищого керівного органу національно-визвольної боротьби українського народу – та Генерального секретаріату, який очолив Р. Шукевич.

3.Польська течія

Мета: звільнення Польщі з-під влади окупантів і відновлення незалежності Польщі.

Види:

- Армія Крайова (ставила за мету відновити Польську державу, припинила існування в січні 1945 р.) У середині 1944 р. чисельність АК сягала близько 380 тис. осіб.;

 - Армія Людова (ставила за мету відновлення Польщі й встановлення там радянської влади; мала підтримку від СРСР; припинила існування в червні 1944 р.)

Польське підпілля і партизанський рух мали місце в Західній Україні і були здебільше уособлені Армією Крайовою (АК), яка об’єднувала декілька десятків тисяч чоловик.

АК підпорядковувалася польському емігрантському урядові і головним чином переймалася проблемою повернення до Польщі „східних кресів” – Волині та Галичини. Польський рух опору брав участь у збройній боротьбі проти гітлерівців, загонів УПА, української національної самооборони, Червоної армії.

На початку 1944 р., як союзниця СРСР, створюється Армія Людова. Невдовзі вона об‟єднувала 60 тис. вояків, брала участь разом з Червоною армією у боротьбі проти гітлерівців та УПА. 

Тема: Звільнення України від нацистських військ. 

19 листопада 1942 - 2 лютого 1943 р. - Сталінградська битва, яка поклала початок корінному перелому в війні на користь СРСР.

18 грудня 1942 р. - звільнення першого населеного пункту УРСР - с. Півнівки Ворошиловградської області.

Січень - початок березня 1943 р. - наступальні операції радянських військ, у ході яких було звільнено значну частину Донбасу, 16 лютого 1943 р. вперше звільнено Харків.

5 липня - 23 серпня 1943 р. - Курська битва, в ході якої було визволено Лівобережну Україну та Донбас.

 23 серпня 1943р. Харків звільнено другий раз.

 Вересень - листопад 1943 р. - героїчна битва за Дніпро (за успішне форсування Дніпра та небачений героїзм 2438 радянським воїнам було присвоєно звання Героя Радянського Союзу).  

6 листопада 1943 р. - визволення Києва.

Грудень 1943 - січень 1944 р. - Житомирсько-Бердичівська операція-почток звільнення Правобережжя.

Січень-лютий 1944р.-Корсунь-Шевченківська операція.Звільнення Правобережжя, оточення 11німецьких дивізій чисельністю 80 тис. чоловік. «Український Сталінград».

Рівненсько-Луцька, Нікопольсько-Криворізька операції, Проскурово-Чернівецька, Умансько-Ботошанська, Березнегувато-Снігірівська, Одеська операції. У результаті цих наступальних операцій було звільнено Правобережну й Південну Україну.

26 березня 1944 р. радянські війська вийшли на кордон із Румунією. 8 квітня 1944 р. - на кордон із Чехословаччиною.

Квітень - травень 1944 р. - Кримська наступальна операція, яка завершилася визволенням Криму.

 У травні 1944 р. за звинуваченням у зраді з півострова було депортовано у віддалені райони СРСР 191 тис. татар, 15 тис. греків, 12,4 тис. болгар, 10 тис. вірмен.

Липень 1944 р. - Львівсько-Сандомирська операція (27 липня звільнено Львів, Перемишль; фор­суванням річки Вісли закінчився розгром німецької групи армій «Північна Україна»).

Серпень 1944 р. - Яссько-Кишинівська операція, у ході якої визволено Молдавську PCP та Ізмаїльську область України, розгромлено групу армій «Південна Україна».

8 жовтня 1944 р. - визволення останнього окупованого фашистами населеного пункту УРСР - с. Лавочне Дрогобицької області.

Вересень-жовтень 1944р.-Карпатсько-Ужгородська операція.

28 жовтня 1944 р. - завершилося визволення Закарпаття, остаточне вигнання фашистських окупантів з українських земель.

22.09.20р.

Тема. Україна в повоєнні роки.

Завдання:

1.     Опрацювати параграф підручника.

2.     Опрацювати опорний конспект.

3.     Підготуватися до он-лайн тесту з теми.

Матеріал до теми:

І. Міжнародні договори:

Чехословаччина.

26.10.1944р.-з′їзд делегатів народних комітетів Закарпаття схвалив Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з УРСР.

29.06.1945 р.- договір Чехословаччини і СРСР про возз’єднання Закарпатської України з УРСР.

Січень 1946 р.-утворення Закарпатської області. Центр-Ужгород.

Польща.

16.08.1945р.-договір між СРСР та Польщею про радянсько-польський кордон.

1951р.- остаточне розмежування кордону.

04.08 1947 р.- операція «Вісла».

Причина:1. Полонізація українських земель.

2. Приборкання УПА.

3. Ліквідувати підтримку українського населення боротьбі УПА.

Привід: вбивство в березні 1947 р. заступника міністра оборони Польщі Сверчевського.

Суть операції: депортація українських та змішенних сімей з українських етнічних земель  на західні та північні польські землі, так звані «повернуті землі» від Німеччини  з обов’язковим розпорошенням. Тих хто чинів опір відправляли в концтабір Явожно.

Румунія.

10.02.1947р.-радянсько-румунський договір.

 

ІІ. Зовнішньополітична діяльність УРСР.

Березень 1944р.-утворення Народного комісаріату закордонних справ УРСР. Очолив Мануїльський.

Травень 1945р.- Установча конференція ООН в Сан-Франциско.

 

ІІІ. Період відбудови.

 1946-1959 рр.- 4-а п’ятирічка відбудови.

Особливості:

-         Відмова від плану Маршалла

-         Лише внутрішні ресурси

-         Трудовий ентузіазм, соціалістичні змагання

-         Державні позики, податки

-         З евакуації повернулось лише 15 % промислових підприємств

-         Адміністративно-командна система

-         Відновлення довженної моделі н/г

-         80 % капіталовкладень на важку промисловість та військово-промисловий комплекс

-         13 % на легку промисловість

-         7 % на сільське господарство

-         1947 р- скасовані продовольчі картки

-         1947 р.- грошова реформа

-         1947р.- вибори до Верховної  Ради і до місцевих Рад.

 

1945-1947 р.-голод.

Причини:

-         Повоєнна розруха,

-         Посуха

-         Високі плани хлібозаготівлі

-         Експорт хліба за кордон.

Наслідки: загинуло близько 1 млн. населення України. Погіршення становища на селі.

 13.10.20р.

Тема. Україна в умовах десталінізації

Завдання:

1.Опрацювати параграф

2.Опрацювати опорний конспект.

3.Переглянути відеоматеріал.

Матеріал до теми:

    По смерті Й. Сталіна (5 березня 1953 р.) в СРСР розпочинається епоха змін у політичному житті. Початок 50 - перша половина 60-х років XX ст. - період післясталінської «хрущовської відлиги», основним змістом суспільно-політичного життя в УРСР, як і в СРСР в цілому, стали процеси десталінізації та лібералізації.

Десталінізація — це процес звільнення радянського суспільства від характерних рис тоталітаризму сталінського періоду, що охопив ключові його елементи: режиму особистої влади, застосування масового терору, потужного репресивного апарату, гіпертрофованого ідеологічного контролю. У вузькому розумінні десталінізація - це критика «культу особи Й. Сталіна».

У процесі десталінізації виділяють три етапи.

Перший етап (березень 1953 р. — лютий 1956 р.) відзначений:

першими амністіями засуджених до 5 років за посадові та господарські злочини, неповнолітніх, жінок, що мали дітей до 18 років;

ліквідацією позасудових органів, що були інструментами репресій (воєнних трибуналів військ МВС, Особливої наради МВС), змінами в системі ГУЛАГу (скасовувались номери на одязі, дозволялися побачення ув’язнених з рідними);

Другий етап (1956—1961) проходив під знаком XX з’їзду КПРС (лютий, 1956 р.) і характеризувався:

реабілітацією репресованих народів (у 1957 р. з місць заслань дозволено було повернутись на батьківщину чеченцям, інгушам, балкарцям, карачаївцям, калмикам, але офіційно не було реабілітовано німців Поволжя, кримських татар, турків-месхетинців (офіційне засудження депортації цих народів радянським керівництвом було здійснено лише 1989 р.);

звільненням з ув’язнення осіб, членів їхніх родин, звинувачених в «українському буржуазному націоналізмі»;

реабілітацією партійних і радянських керівників УРСР - В. Чубаря, В. Затонського, С. Косіора, М. Скрипника, Ю. Коцюбинського);

реорганізацією системи таборів (перейменовано на виправно-трудові табори), поверненням спецпоселенців;

зміною керівництва органів державної безпеки; затвердженням Верховною Радою СРСР нових «Основ кримінального законодавства» (за якими вік настання кримінальної відповідальності встановлювався у 14-16 років; заборонялось застосовувати засоби морального, фізичного тиску на затриманого, дозволялось ознайомлюватися з матеріалами слідства підсудному та його адвокатові, підсудному надавалося право захисту на судовому процесі; судові засідання стали відкритими (за деяким винятком));

реабілітацією українських письменників: Е. Блакитного, В. Чумака, І. Микитенка, драматурга М. Куліша, припиненням звинувачень в «українському буржуазному націоналізмі» кінорежисера О. Довженка, поета В. Сосюри.

Третій етап (осінь 1961 — осінь 1964 рр.) проявився в:

 

демонтажу пам’ятників Й. Сталіну, перейменуванні установ, підприємств, вулиць та населених пунктів, названих на честь вождя (Сталінську область перейменовано в Донецьку, а місто Сталіно - в Донецьк);

про поступову реабілітацію Й. Сталіна, про позитивну його роль в історії компартії та радянської держави стали заявляти в офіційних виступах, а постанови за часів «ждановщини» були розцінені як «правильні у принципі».

З усуненням М. Хрущова від влади (жовтень, 1964 р.) десталінізацію було остаточно згорнуто.

Ознаками лібералізації періоду «хрущовської відлиги» були: припинення масових репресій та ідеологічних кампаній проти українського буржуазного націоналізму; часткова реабілітація жертв репресій; критика культу особи Сталіна; уповільнення процесу русифікації; послаблення ідеологічного контролю в мистецько-літературній сфері.

Період «хрущовської відлиги» характеризувався реформуванням СРСР і УРСР, зокрема сфер державно-партійного управління, економіки, соціального захисту та забезпечення.

У сфері ідеології та партійного будівництва

 (XXI з’їзд КПРС, жовтень 1961 р.):

прийнято нову програму КПРС, за якою планувалося побудувати комуністичне суспільство в СРСР (бездержавне) за 20 років (тобто на 1980 р.);

«найважливішим» принципом КПРС проголошено: «Все в ім’я людини, все для блага людини»;

передбачалось з кожними виборами оновлювати партійне керівництва не менше як на перебування керівників партійних комітетів на посадах обмежувалося трьома термінами, секретарів первинних парторганізацій - двома;

партійне управління поділено за галузевим принципом на промислові та сільсько-господарські ланки (створювались промислові та сільськогосподарські партійні органи в областях, районах).

 27.10.20р.-11А клас

29.10.20р.-11Б клас

 

Тема Стан економіки України наприкінці 50- на початку 60-х років.

Завдання:

1.Опрацювати параграф 8.

2.Опрацювати матеріал до теми.

3. Написати короткий конспект. Виписати найважливіші риси розвитку економіки за планом:

1) органи управління,

2) промисловість,

3) сільське господарство

4) соціальна політика

4.Переглянути відеоматеріал.

5. Готуємось до онлайн тесту за темою.

Матеріал до теми:

Мета економічних реформ, проведених М. С. Хрущовим

1. Вивести промисловість і сільське господарство з кризи.

2. Розширити права республік.

3. Розширити права трудових колективів, зацікавити їх у результатах своєї праці.

4. Прискорити науково-технічний прогрес.

5. Послабити негативні наслідки командно-адміністративної системи.

6. Скоротити розрив в економічному розвитку від західних країн.

7. Повніше використовувати природні умови праці та ресурси.

8. Сприяти поліпшенню кооперації та поділу праці в рамках економічного регіону.

Реформи М. С. Хрущова

1. Створено територіальні органи управління-РАДНАРГОСПИ, замість галузевих міністерств, щоби наблизити управління до виробництва.

Територія країни переділялася на економічні райони. Усі підприємства даного регіону становили один господарський комплекс. Управляти ним мала Рада народного господарства (раднаргосп).

Місцеві раднаргоспи підпорядковувалися спеціально створеній Вищій раді народного господарства СРСР.

2. Розширено компетенцію місцевих рад у питаннях планування.

3. Здійснено поділ партійного апарату за виробничим принципом (на промислові й сільські обкоми та райкоми).

4. У партії, згідно з положенням нового статуту, передбачалося оновлення на чверть складу ЦК і його президії на кожних чергових виборах та обрання керівників парторганів лише на три строки поспіль, а секретарів первинних організацій — не більш як на два скликання. Це викликало невдоволення партійних чиновників, а згодом і опозиційність політиці М. С. Хрущова.

Реформування в соціальній сфері

1. Скорочено робочий день і запроваджено п’ятиденний робочий тиждень.

2. Запроваджено щомісячне авансування колгоспників, ліквідовано натуроплату, списано заборгованість із податку і поставок за попередні роки.

3. Ліквідовано практику державних позик (1957 р.), які забирали 10% заробітків трудящих і примусово розповсюджувалися серед населення, будучи прихованою формою додаткового оподаткування населення.

4. Почалося масове житлове будівництво. Якщо у 1918—1940 рр. у республіці було введено в дію 78,5 тис. кв. м загальної площі, то в 1956—1960 рр. — 183 тис. кв. м. Одержали або збудували собі житло майже 18 млн осіб.

5. У побут багатьох людей ввійшла нова техніка — телевізори, магнітофони, пральні машини тощо.

6. Селяни нарешті отримали паспорти.

Позитивні наслідки реформ

1. Система раднаргоспів дала позитивні наслідки. Підприємства почали працювати в інтересах тих територій, де були розташовані, між ними налагоджувалися взаємовигідні зв’язки.

2. Відбулася децентралізація управління народним господарством, було надано обмежену господарську самостійність регіонам.

3. Повніше використовувалися природні ресурси і кадри.

Негативні наслідки реформування

1. Збережено монополію компартії на політичну владу.

2. Реформи обмежилися реорганізацією управління.

3. Реформування суспільства відбувалося непослідовно, хвилеподібно, а інколи навіть авантюрно.

4. Реформи мали командно-адміністративний характер і не змінювали тоталітарну систему.

5. Фактично зберігалося централізоване управління.

6. Підприємства, як і перше, не мали господарської самостійності, не могли самі планувати виробництво й витрачати державні кошти.

7. Послабли господарські зв’язки між різними регіонами країни.

8. Легка і харчова промисловість, як і перше, істотно відставала від важкої. Постійно зберігався дефіцит необхідних товарів.

9. Продуктивність праці значно відставала від розвинених капіталістичних країн.

10. Низька якость продукції.

11. Економіка розвивалася екстенсивно, що вимагало залучення до виробництва додаткових робочих рук.

XXI з’їзд КПРС (позачерговий) 1959 р.

1. Було схвалено семирічний план розвитку народного господарства СРСР на 1959-1965 рр., складений з урахуванням нової системи управління промисловістю.

2. Значна увага в семирічному плані відводилася піднесенню і дальшому розвиткові оборонної промисловості.

Становище у сільському господарстві

У період правління М. С. Хрущова у сільському господарстві спершу відбулося різке піднесення, а потім почався помітний спад.

У вересні 1953 р пленум ЦК КПРС прийняв постанову “Про заходи подальшого розвитку сільського господарства СРСР”.

Причини піднесення сільськогосподарського виробництва

1. Зміцніла матеріально-технічна база колгоспів.

За період 1951-1960 рр. капіталовкладення держави у сільське господарство республіки зросли в 6 разів проти четвертої п’ятирічки.

2. Посилилася матеріальна зацікавленість колгоспників у суспільному виробництві.

Протягом 1952-1958 рр. закупівельні ціни на зерно збільшились у 7, на картоплю — у 8 разів, на продукти тваринництва — у 5,5 рази.

3. Було здійснено перехід від жорсткого планування до поєднання централізованого планування з господарською самостійністю колгоспів і радгоспів. Вони отримали право самостійно визначати розміри посівних площ, кількість худоби тощо.

4. На село прибуло 40 тис. спеціалістів.

5. З 1956 р. вводилося щомісячне чи щоквартальне фінансування колгоспників.

Причини різкого спаду сільськогосподарського виробництва З 1958 р.

1. Якщо з 1950 р. по 1958 р. обсяг валової продукції сільського господарства України зріс на 65%, то з 1958 р. по 1964 р. — лише на 3%.

Посилення командно-адміністративного тиску на колгоспи.

2. Проведення політики екстенсивного розвитку сільського господарства.

Більший ефект мало б вкладення коштів в інтенсивний розвиток сільського господарства України (в покращення техніки й. технології виробництва, родючості земель та матеріальної зацікавленості колгоспників у результатах їхньої праці).

3. Непродумані рішення. Наприклад, примусові викупи колгоспами техніки МТС внаслідок ліквідації МТС у 1958 р. Колгоспи України були змушені придбати понад 100 тис. тракторів, 43 тис. комбайнів та іншу техніку на 4,2 млрд крб.

4. Непослідовність проведення реформ у сільському господарстві.

5. Селянство, як і перше, не було зацікавлене працювати в колгоспах.

6. Держава і надалі розпоряджалася результатами праці колгоспників.

7. Хрущовські програми реформування сільського господарства призвели до значних втрат.

Програма освоєння цілини

У лютому — березні 1954 р. відбувся пленум ЦК КПРС про освоєння цілинних і перелогових земель Сибіру та Казахстану. Намічалося освоїти 13 млн га земель (згодом цю цифру збільшили до 28-30 млн га):

Велику частку людських і матеріальних ресурсів давала Україна, що значно послабило її сільське господарство.

До Казахстану і на Алтай виїхало з України 100 тис. осіб, переважно молоді. Туди направлялася техніка. Лише 1955 р. з України було відправлено 11,4 тис. тракторів, 8,5 тис. комбайнів.

Програма розширення посівних площ кукурудзи

У червні 1954 р. відбувся пленум ЦК КПРС, на якому М. С. Хрущов звернувся до працівників сільського господарства СРСР із закликом розширювати площі посівів кукурудзи. М. Хрущов вбачав у цьому головний чинник, що допоможе вирішити продовольчу проблему.

1953 р. — посіви кукурудзи займали в Україні 2,2 млн га,

1955 р. — 5 млн га,

1961 р. — 20% посівної площі.

Врожайність кукурудзи фактично не збільшилася, бажаного ефекту не було досягнуто.

Програма наздогнати і перегнати США за виробництвом м’яса, масла і молока була черговою утопією. На початку 60-х рр. через нестачу кормів зменшилося поголів’я великої рогатої худоби — з 20,5 млн до 19,8 млн, овець і кіз — з 10,7 до 9,2 млн голів, свиней — з 21,6 до 12,3 млн голів.

Ці програми призвели до:

·        втрати ритмічного розвитку економіки України;

·        нераціонального використання матеріальних і людських ресурсів;

·        екстенсивних форм господарювання, а не інтенсивних;

·        погіршення продовольчої ситуації в Україні;

·        зниження життєвого рівня працівників сільського господарства;

·        зниження життєвого рівня всього населення України.

Висновок

Більший ефект мало б вкладення коштів у покращення, техніки й технології виробництва, родючості земель та матеріальної зацікавленості колгоспників у результатах своєї праці, що сприяло б інтенсивному розвиткові сільського господарства України.

03.11.20р.-11А

05.11.20р.-11Б

Тема Опозиційний рух 50-60-х років ХХ століття.

Завдання:

1.Опрацювати параграф 9.

2.Опрацювати матеріал до теми.

3. Готуємось до онлайн тесту за темою.

Матеріал до теми:

Дисидент — інакодумець, розуміється як «людина яка протестує», не згодна з панівною релігією, ідеологією, яка виступає за свої права вільно обирати ідеологію, віру.

Це опозиційний рух проти панівного державного ладу, протистояння інтелігенції офіційній ідеології та політиці.

Правозахисник (синонім до слова «дисидент») — людина, яка бореться за громадські, релігійні й національні права.

Дисидентський рух виник у середині 50-х років як форма протесту проти дії партійно-державного режиму, проти порушення ним Конституції

Характеристика дисидентського руху кінця 50-х — початку 60-х років

1. Він був нечисленним і неорганізованим.

2. Коло його було обмеженим і вузьким.

3. Дисиденти закликали не до збройної боротьби, а до інтелектуальної.

4. Сподівався на «поліпшення», «вдосконалення», демократизацію чинної системи.

5. Критично ставився до комуністичного режиму.

6. Рух поширювався по всій території України, був загальноукраїнським.

7. Охопив різні верстви та прошарки населення (інтелігенцію, частину робітників, інженерів, частину студентської молоді, деяких релігійних діячів).

8. Йому було притаманне зростання інтересу до культури українського народу, до його минулого, до культури країн Заходу.

9. Мав національно-демократичне забарвлення.

Причини появи опозиційного (дисидентського) руху

Внутрішні передумови

1. Поліпшення внутрішньополітичного клімату, лібералізація режиму та часткова його демократизація за часів «відлиги», що призвело до нової хвилі національно-визвольної боротьби.

2. Проведення десталінізації у країні.

3. Пом’якшення цензури та поява багатьох творів, які раніше було заборонено.

4. Хрущовська «відлига» не зачепила основ радянської тоталітарної системи, що спричинило супротив опозиції.

5. Посилилися контакти української інтелігенції з закордонними культурними та науковими центрами.

Внутрішні причини

1. Бездержавний статус України.

2. Панування партійно-радянської тоталітарної системи та монопольної влади партійної верхівки СРСР.

3. Постійні утиски та обмеження національного й культурно-духовного життя.

4. Нищення пам’яток історії та культури українського народу.

5. Політика русифікації всіх сфер життя в Україні.

6. Підкорення інтересів особи інтересам колективу, інтересам тоталітарної держави.

7. Національно-культурна діяльність «шістдесятників».

8. Активізація духовного життя суспільства.

9. Ігнорування комуністичним режимом прав і свобод людини.

Зовнішні фактори, що сприяли формуванню опозиційних настроїв

1. Прийняття Декларації прав людини (1948 р.) спричинило розвиток правозахисного руху в світі.

2. Посилення правозахисного руху в Україні.

3. Антикомуністичні виступи в країнах Східної Європи (в Угорщині, Польщі, Східній Німеччині, Чехословаччині).

4. Розпад світової колоніальної системи.

Мета дисидентського руху

• Боротьба проти колоніальної політики центру та проти імперського диктату.

• Демократизація суспільно-політичного життя.

• Захист прав людини.

• Вільний розвиток української мови, культури, правдиве зображення історії.

• Боротьба проти русифікації всіх сфер життя.

• Забезпечення вільного розвитку українських звичаїв, традицій, розкриття справжнього минулого свого народу без всяких перекручень і неправди.

Основні течії опозиційного руху 60-х років

1. Самостійницька (національно-визвольний рух підпільних груп).

2. Національно-культурницька (рух «шістдесятників»). Обґрунтовували необхідність духовного і культурного відродження українського народу, його мови, традицій, правдивого висвітлення історичного минулого. Виступали проти нищення пам’яток історії та культури, проти переслідування за переконання, чинили опір русифікації).

3. Правозахисна.

Вимагали дотримання конституції та законів, обстоювали ідеї гуманізму й демократії, особистої та національної свободи, прав людини.

4. Релігійна (за свободу совісті).

Виступали проти релігійних утисків, переслідувань за релігійні переконання, проти нищення церковних храмів.

Основні акції опозиції

1. Розпочалося видання книг, журналів, брошур, у яких пропагувалася ідея незалежності України.

2. У Київському університеті відбулася конференція з питань культури, вживання української мови, що перетворилася на масову антирусифікаторську акцію (11-15 лютого 1963 р.).

3. Відбувалися зібрання інтелігенції в Києві біля пам’ятника Т. Г.Шевченка.

Вшанування пам’яті Великого Кобзаря в день перенесення

його праху в Україні було започатковано 22 травня 1961 р.

4. Формою поширення ідей представників опозиційного руху став «самвидав».

Спочатку прихильники ідеї відродження України розмножували на друкарських машинках поетичні твори Ліни Костенко, Василя Симоненка та інших, а згодом «самвидавом» почали друкувати суспільно-політичні та філософські статті й матеріали, повідомлення про репресії. Влада переслідувала такі видання, а людей, причетних до їх видання, карала.

5. Створення клубів творчої молоді («Супутник» у Києві, «Пролісок» у Львові тощо), які організовували вечори творчої інтелігенції, де пропагували українську мову, українську пісню, відроджували звичаї та традиції.

Дисидентські організації в Україні

1. Об’єднана партія визволення України (1953-1958 рр.)

Діяла в Івано-Франківську. До суду в 1959 р. було притягнуто 10 осіб, головно молодих робітників (Богдана Германюка, Ярему Ткачука, Богдана Тимкіна, Івана Струтинського, Миколу Юрчика та інших). Їх було засуджено до 7-10 років тюрми.

2. Реалістичний демократичний гурток демократів (1956 р.) Заснований на Донбасі на чолі з Є. Доніченком. Члени гуртка планували створити мережу нелегальних осередків, що згодом об’єднаються в демократичну партію, яка повинна була стати альтернативою КПРС. Виступали за проведення в майбутньому вільних виборів, які сприятимуть зміні суспільного ладу в СРСР. Члени гуртка розповсюджували у містах Донбасу листівки з пропагандою своїх ідей, випускали часопис «Свободне слово».

3. Український національний комітет (УНК)

Діяв у 1957-1962 рр. у Львові на чолі з Богданом Грициною. У програмі організації передбачалося готувати свідомих людей — пропагандистів, посилати їх у Велику Україну і відроджувати українську націю.

У лісі під Львовом почали будувати таємну друкарню. Богдана Грицину та Івана Коваля було засуджено до розстрілу, інші одержали від 5 до 15 років таборів.

4. Український національний фронт (УНФ) (1964-1967 рр.)

У складі організації було понад 150 осіб із Львівської, Івано-Франківської, Кіровоградської та деяких інших областей України. Методом боротьби було визначено агітацію за вихід України зі складу СРСР.

5. Створення у Львові 1959 р. Української робітничо-селянської спілки, проект програми якої написав Левко Лук’яненко (існувала у 1958-1961рр.).

У складі Спілки були: партійний працівник С. Вірун, завідувач юридичної консультації І. Кандиба, завідувач сільського клубу В.Луцьків та інші. Спілка об’єднувача близько 30 членів.

6 листопада 1960 р. на зборах п’яти членів спілки було розглянуто проект програми та завдання організації.

Наступне засідання призначено на 22 січня 1961 р. Спілка мала намір перетворитися на партію, але перед її другим засіданням 20 січня 1961 року було заарештовано керівників, а організацію розгромлено.

У проекті програми Спілки піддавалися критиці політики партії та уряду часів голодомору 1932-1933 рр., засуджувалися репресії 30-х років у східних областях України, вказувалося на тяжкий соціальний, політичний і культурний гніт селян, на обмеження прав профспілок, обмеження суверенітету України. Критиці піддавалася національна політика в Україні, політика русифікації.

Завдання Спілки — несиловими методами домогтися виходу України зі складу СРСР, стати незалежною демократичною державою.

Влада переслідувала дисидентські організації.

У травні 1961 р. відбувся судовий процес над Українською робітничо-селянською спілкою. Л. Лук’яненка було засуджено до страти, згодом заміненої 15-річним ув’язненням у таборах та 10-річним засланням. Разом з Л. Лук’яненком були засуджені В. Луцьків, І.Кандиба та інші.

У 1961-1965 рр. проведено судові процеси проти активних членів дисидентських організацій.

   Відповіддю на арешти стала стаття І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», написана 1965 р., в якій автор проаналізував основні причини, що зумовили акції протесту української інтелігенції, засудив політику ігнорування національних прав українського народу, піддав критиці національну політику

16.02.21р.-11А

17.02.21р.-11Б

Тема: «Початок «перебудови»

Завдання:

1.Опрацювати параграф 17.

2.Опрацювати матеріал до теми.

3. Готуємось до онлайн конференції за темою.

4. Переглянути відео.

Матеріал до теми:

«Перебудова» – політичний курс реформаторської частини радянського керівництва, який реалізувався в СРСР у 1985–1991 рр. Його суть полягала у спробі через «революцію згори» системно модернізувати суспільство.

  На черговому пленумі ЦК КПРС у квітні 1985 р. новий генсек проголосив

курс реформ, названий перебудовою.   Термін «перебудова» генеральний секретар ЦК ужив, говорячи про проблеми вдосконалення управління господарським механізмом. Пропагандистський апарат підхопив ужите визначення й почав використовувати для характеристики політичного курсу нового керівника партії та держави. Відтоді під ним розуміють реформування усіх сторін радянського життя, здійснюване під керівництвом КПРС.

Першим елементом «перебудови» стала гласність.

Гласність – послаблення цензури, часткова свобода слова, усунення багатьох  інформаційних бар’єрів, що існували в СРСР до запровадження політики «пере будови». З часом гласність-це перехід до свободи слова.

огічних догм, що закладалися у свідомість з дитинства.

Основним об’єктом гласності стали так звані білі плями в історії КПРС. По

суті, М. Горбачов відновив розпочатий М. Хрущовим процес десталінізації, але в радикальнішій формі. На вістря гласності потрапили злочини сталінської доби, переважно здійснені партією та її керівниками.

    Україна ж у перші роки «перебудови» залишалася під цілковитим

контролем консервативних сил, очолюваних В. Щербицьким. Повсякчас виголошуючи «ритуальні» перебудовні гасла, на ділі перший секретар ЦК КПУ чинив опір радикальним змінам. Республіка була, як її охрестили журналісти, справжнім «заповідником застою». Тільки у вересні 1989 р. В. Щербицького усунули від влади, республіканську партійну організацію очолив Володимир Івашко.

«Нове мислення» – політичний курс на припинення «холодної війни» й відмову від гонки озброєнь, обґрунтування пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими у внутрішній та зовнішній політиці, відмова

від провідної в марксизмі-ленінізмі тези про класову боротьбу як рушійну силу історичного процесу.

 На початку 1985 р. з ініціативи радянської сторони розпочалися переговори із США.

   Після трьох зустрічей між Рейганом і Горбачовим у 1985–1987 рр. було

укладено угоду про знищення ядерних ракет середньої та малої дальності.

   СРСР зобов’язався за три роки демонтувати й знищити цілий клас таких ракет – 1752. США мали ліквідувати 869 наявних у них ракет. Це радикальне рішення істотно послабило конфронтацію на найважливішій ділянці радянськоамериканських відносин.

  Виявом «нового мислення» стало рішення М. Горбачова покінчити з непопулярною і безперспективною війною в Афганістані. У травні 1988 р. розпочалося виведення радянських військ.

  У березні 1990 р. відбулися перші вільні вибори до Народної палати НДР. Новий уряд пристав на пропозицію канцлера Гельмута Коля про

об’єднання двох частин Німеччини на підставі Конституції ФРН. У жовтні 1990 р. Народна палата НДР ухвалила рішення про об’єднання східнонімецьких земель із землями ФРН. Розв’язання німецького питання

поклало кінець «холодній війні».

У лютому 1990 р. військова частина Організації Варшавського договору була ліквідована. У червні 1991 р. припинила існування Рада економічної взаємодопомоги, а в липні того самого року – політична частина ОВД.

 

17.02.21р.-11А

18.02.21р.-11Б

Тема «Соціально-економічне становище»

Завдання:

1.Опрацювати параграф 18.

2.Опрацювати матеріал до теми.

3. Готуємось до онлайн конференції за темою.

4. Переглянути відео.

Матеріал до теми:

Політика «прискорення»

Першим гаслом перебудовної доби було «прискорення». Йшлося про прискорення темпів економічного зростання. У самому звучанні терміна «прискорення» відчувався оптимізм. Мовляв, розвиваємося загалом задовільно, але треба пришвидшити темп.

Свою економічну програму М. Горбачов оприлюднив 1985 р. Основну увагу

він приділив розвиткові машинобудування. Висувалися пропозиції децентралізації управління економічним життям, запровадження глибокого госпрозрахунку, розширення прав підприємств, посилення матеріальної зацікавленості трудових колективів.

ися.

У квітні 1985 р. М. Горбачов поставив на розгляд політбюро ЦК КПРС питання «Про боротьбу з пияцтвом і алкоголізмом».

Один із наслідків економічної кризи – поширення тіньової економіки.

У травні 1986 р. стартувала кампанія боротьби з нетрудовими доходами. «Трудящі» економічно залежали від держави, а доходи тих, хто прагнув заробляти на життя поза сферою командної економіки, вважали нетрудовими.

У листопаді 1986 р., Верховна Рада СРСР проголосувала за закон протилежного змісту – «Про індивідуальну трудову діяльність».

30 червня 1987 р. Верховна Рада СРСР ухвалила «Закон про державне підприємство», у якому розвивалися основні ідеї цієї реформи. Було затверджено постанови про перебудову планування, матеріально-технічного постачання, ціноутворення тощо. Підприємства отримали можливість самостійно планувати виробничу діяльність у визначених межах. Вони здобули право укладати контракти зі своїми постачальниками й споживачами, встановлювати прямі, без посередництва Держплану, зв’язки з іншими підприємствами. У деяких галузях їм навіть дозволялося вступати у прямий контакт з іноземними фірмами.

  У травні 1988 р. ухвалено Закон «Про кооперацію в СРСР». Людям, які

об’єднувалися в зареєстровані державними установами кооперативи, дозволялася підприємницька діяльність, здебільшого у сфері громадського харчування та послуг. Новий закон сприяв виявленню ініціативи багатьох підприємливих людей. Це був перший крок входження Радянського Союзу в ринкову економіку. Межі легального приватного сектора охоплювали виробництво трьох десятків видів товарів і послуг. Доходи тих, хто бажав мати свій бізнес, обкладалися 65-відсотковим податком, але це не ставало на перешкоді.

Спроба вдосконалити функціонування колгоспно-радгоспної системи, свідченням чого стала партійно-урядова постанова «Про подальше вдосконалення економічного механізму господарювання в агропромисловому комплексі країни».

У березні 1988 р. було прийнято нове положення про колгоспи, яке допускало можливість існування орендних відносин.

 ладі на селі. Тому вони всіляко гальмували поширення орендних відносин.

  Улітку 1989 р., коли виявилося, що реформа стала каталізатором економічної кризи, при союзному уряді створили комісію з економічної реформи на чолі з академіком Л. Абалкіним, яка вперше підважила радянський господарський механізм. Зокрема, було висунуто ідеї роздержавлення економіки, плюралізму форм власності, переходу до ринку.

Програму ринкових реформ опублікували у травні 1990 р., але Верховна

Рада СРСР відхилила її. Тоді уряд відмовився від реформ і почав розробляти

випробуваними методами п’ятирічний план на 1991–1995 рр.

   З кінця 1980-х рр. дефіцитом стало майже все. З осені 1990 р. в Україні

запровадили продаж продовольчих і промислових товарів за картками споживача з купонами.

В умовах стрімкого знецінення рубля поширився натуральний, так званий

бартерний обмін. Підприємства відмовлялися одержувати за свою продукцію «дерев’яні» рублі.

3 серпня 1990 р. ухвалила Закон «Про економічну самостійність». Цей документ проголошував самостійність України у визначенні економічного статусу та стратегії соціально-економічного розвитку, форм і методів господарювання й управління суспільним виробництвом.

23.02.21р.-11А

24.02.21р.-11Б

Тема «Зростання суспільно-політичної активності громадян»

Завдання:

1.Опрацювати параграф 19.

2.Опрацювати матеріал до теми.

3. Готуємось до онлайн конференції за темою.

4. Переглянути відео.

Матеріал до теми:

1.     Поява неформальних організацій

Роки «перебудови» відзначалися чимдалі більшим зростанням політичної активності суспільства. Вона виявлялася в діяльності так званих неформальних груп і об’єднань. Неформальними їх назвали на відміну від формальних, які створювалися до «перебудови» під контролем парткомів і підрозділів КДБ. Вони не були протизаконними, оскільки громадяни за всіма радянськими конституціями мали право на заснування об’єднань, союзів і спілок.

Найбільшою неформальною організацією був Народний рух України. Утворення його у вересні 1989 р. надало потужного імпульсу суспільно-політичному життю України.

 У квітні – травні 1989 р. було започатковано громадсько-політичну Організацію кримськотатарського національного руху.

  Ініціатива у створенні перших неформальних організацій належала колишнім політв’язням і не ув’язненим владою дисидентам та шістдесятникам. У серпні 1987 р. вони спільно зі студентською молоддю створили в Києві Український культурологічний клуб (УКК). Проблеми, що їх обговорювали на зборах УКК, не виходили за межі історії та культури, але членів цієї організації цікавили «білі плями» радянської історії. Через це вони неминуче ставали в опозицію до радянської влади.

У жовтні 1987 р. у Львові заявило про початок діяльності Товариство Лева. Воно об’єднувало національно свідому молодь, робітників, навіть деяких комсомольських лідерів. Тоді ж члени Міжнародного ПЕН-клубу І. Калинець, М. Осадчий, М. Руденко, Є. Сверстюк, І. Світличний та інші створили Українську асоціацію незалежної творчої інтелігенції. Реакцією на катастрофічні наслідки Чорнобильської катастрофи стало заснування в грудні 1987 р. екологічної асоціації «Зелений світ». Фундаторами об’єднання були Спілка письменників і Спілка кінематографістів України. У березні 1988 р. на республіканському екологічному семінарі в київському Будинку кіно головою «Зеленого світу» обрали письменника Юрія Щербака.

На основі Української Гельсінської групи (УГГ) у березні 1988 р. сформувалася організація республіканського масштабу – Українська Гельсінська спілка (УГС). Її лідером став Л. Лук’яненко, звільнений тільки в грудні того року.

У 1987 р. відновилося видання журналу «Український вісник», що нелегально виходив у Львові до арешту в 1972 р. його редактора В. Чорновола, який знову очолив журнал. Тепер це було перше в Україні легальне незалежне громадсько-політичне видання, що приділяло велику увагу публікації раніше приховуваних історичних документів. «Український вісник» висвітлював також боротьбу з режимом в’язнів сумління (деякі з них ще перебували в таборах), друкував твори письменників, які раніше через цензуру не могли пробитися до читача. Після оформлення УГС журнал «Український вісник» став її офіційним друкованим органом.

У лютому 1989 р. відбулася установча конференція Товариства української мови ім. Т. Шевченка.

В жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Закон «Про мови в Українській РСР». Цей документ юридично закріплював державний статус української мови. Було гарантовано рівноправність мов усіх народів, що мешкали на території України, і створено умови для розширення сфери функціо нування української мови як мови корінного населення. Відповідно до закону впродовж п’яти років українська мова мала замінити російську в державних установах.

З осені 1988 р. «перебудовний» процес почав вислизати з рук його керманичів. У Львові, Києві, Вінниці й Хмельницькому пройшли перші масові мітинги неформальних об’єднань. Центром політичної активності в Україні, безперечно, був Львів. 13 червня 1988 р. після заборони місцевою владою проведення установчих зборів Товариства української мови ім. Т. Шевченка львів’яни розпочали численні акції протесту. Вони протестували проти закриття шкіл з українською мовою навчання, витіснення рідної мови зі сфери державного управління, судочинства, книговидання, засобів масової інформації.

Перший масовий мітинг у Києві відбувся 13 листопада 1989 р. біля Республіканського стадіону. Його організатор «Зелений світ». Питання про аварію на ЧАЄС

Улітку 1989 р. у Радянському Союзі спалахнув масовий шахтарський страйк. Уперше за роки радянської влади роботу припинили одночасно багато підприємств. Страйк розпочався в Кузбасі. На знак солідарності із кузбасівцями 15 липня припинили роботу працівники однієї з дільниць шахти «Ясинівська Глибока» в Макіївці. Страйк швидко поширювався, і 21 липня в Україні припинили працю майже півмільйона шахтарів у Донецькому та Львівсько-Волинському вугільних басейнах. Найбільше робітників не задовольняли навіть не умови праці (зокрема, її небезпека через переважно застарілі засоби виробництва), а дефіцит продовольчих і промислових товарів, низька заробітна плата.

2.     Народний рух України за перебудову

   У листопаді 1988 р. компартійний комітет Спілки письменників України створив ініціативну групу сприяння перебудові на чолі з І. Драчем. Вона розпочала роботу з формування непартійної масової організації.

8– 10 вересня 1989 р. у Києві відбувся установчий з’їзд Народного руху України. Головою НРУ делегати з’їзду обрали поета І. Драча, керівником секретаріату – М. Гориня.

28 вересня 1989 р. у «Літературній Україні» була оприлюднена програма НРУ, що її ухвалив установчий з’їзд. Вона не містила вимог негайного здобуття незалежності України й орієнтувала на підтримку тих реформаторських сил у КПРС, які розпочали перебудовну політику.

   Найпотужнішою та найзначнішою виявилася акція «Українська хвиля», організована на відзначення річниці возз’єднання двох українських народних республік 21 січня 1919 р. У неділю, 21 січня 1990 р., на відзначення річниці Акту Злуки УНР і ЗУНР 1919 р. Рух спромігся вивести на автомобільну трасу Київ – Житомир – Рівне – Тернопіль – Львів – Івано-Франківськ сотні тисяч людей (за вочевидь применшеними даними МВС УРСР – 450 тис.). У зазначений момент вони взялися за руки й утворили «живий ланцюг», який символізував єдність українців Заходу і Сходу. Так було вперше відзначено День соборності України.

3.     Відродження релігійного та церковного життя

У середині 1980-х рр. майже всі легальні церковні громади представляли Російську православну церкву (РПЦ).

Передусім улітку 1987 р. розпочався рух за легалізацію Української греко-католицької церкви. УГКЦ оголосила про вихід з підпілля й утворила Комітет захисту, який розгорнув петиційну кампанію. Домовленість між М. Горбачовим і верховним главою УГКЦ Іваном Павлом II про розв’язання назрілих проблем, а також нова політична ситуація, що виникла в західних областях унаслідок перемоги Демократичного блоку на виборах до Верховної Ради УРСР, сприяли реалізації вимог УГКЦ, зокрема переданню греко-католикам Львівського собору Св. Юра. У березні 1991 р. з еміграції повернувся Мирослав Любачівський. Боротьба за легалізацію

Української автокефальноїправославної церкви (УАПЦ).

5–6 червня 1990 р. у Києві відбувся Всеукраїнський православний собор. Він затвердив відродження УАПЦ і обрав патріархом Київським митрополита Мстислава (Скрипника). Патріарх Мстислав об’єднав УАПЦ в Україні з УАПЦ у США та діаспорі.

Собор РПЦ, який зібрався в Москві наприкінці січня 1990 р., пішов на певні поступки православним ієрархам України. Єпархії, громади й монастирі на території УРСР були виділені в окрему адміністративну одиницю – екзархат. Екзархат набув самостійності в управлінні й почав іменуватися Українською православною церквою (УПЦ).

4.     Створення Організації кримськотатарського національного руху.

У квітні – травні 1989 р. було створено громадсько-політичну Організацію кримськотатарського національного руху (ОКНР). Її головою став М. Джемілєв.

Під тиском численних акцій влада була змушена дозволити кримським татарам повернутися на історичну батьківщину.

 Кримська обласна рада в листопаді 1990 р. ухвалила декларацію про державний і правовий статус Криму, в якій призначила на 20 січня 1991 р. референдум серед кримчан щодо відновлення Кримської АРСР.

Загальнонаціональний Курултай відкрився у Сімферополі 26 червня 1991 р.

28 червня 1991 р. Курултай опублікував Декларацію про національний суверенітет кримськотатарського народу, проголосив утворення Меджлісу – вищого повноважного представницького органу. Меджліс мав діяти згідно з волею народу, висловленою Курултаєм.

24.02.21р.-11А

25.02.21р.-11Б

Тема: «Проголошення незалежності України»

Завдання:

1.             Переглянути відеоурок за посиланням https://www.youtube.com/watch?v=MqbM87jnbgI&list=PLFVSJgZgf7h-qJBQG9cs8SUSNKxKdqt0k&index=17&t=0s

2.           Опрацювати матеріал до уроку.

3.          Опрацювати параграфи 20 та 21.

3.           Скласти короткий конспект.

4.           Готуємось до ZOOM-конференції 

5.           Результати роботи НЕ ВІДПРАВЛЯЄМО. Готуємось до підсумкового тесту з теми «Україна у період  незалежності»

Матеріал до уроку:

   Незважаючи на прийняття 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет, Україна продовжувала залишатися в складі СРСР, хоча з цього часу діяла самостійніше, сміливіше, менше озираючись на Москву. Упродовж короткого часу (з літа 1990 по літо 1991 ) ВР УРСР ухвалила низку законів і постанов із важливих проблем економічної політики, державотворчого життя: закон «Про економічну самостійність», «Про заснування посади Президента УРСР», «Про вибори Президента УРСР» та інші.

 Позачергова сесія ВРУ 24 серпня 1991 р. прийняла важливий документ – Акт проголошення незалежності України.

Тим самим було покладено край юридичному існуванню УРСР. На карті світу з’явилась нова суверенна держава – Україна.  В атмосфері національного піднесення 4 вересня 1991 р. було прийнято історичне рішення про підняття над будинком ВР України національного синьо-жовтого прапора, який 28 січня 1992 р. був затверджений як Державний Прапор України.

  Однак, згідно з чинним на той час законодавством, питання про реалізацію права народу України на самовизначення виходило за межі компетенції ВР УРСР і мало вирішуватись виключно всеукраїнським референдумом Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р. на підтвердження Акта проголошення незалежності України  не залишив жодних сумнівів – 90% громадян України, що брали участь у референдумі відповіли «Так, підтверджую». Результати голосування ознаменували повноправне входження України до світового співтовариства вільних держав. Почалась хвиля дипломатичного визнання України як незалежної держави.

1 грудня 1991 р. жителі України обирали першого Президента своєї самостійної держави. До виборчого бюлетеня було включено 6 кандидатів – В.Гриньов, Л.Кравчук, Л.Лук’яненко, Л.Табурянський, В. Чорновіл, І.Юхновський.

Уже в першому турі виборів, набравши 61,6% голосів, переміг Голова ВРУ Леонід Кравчук (1991-1994).

8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі, неподалік від Мінська, президенти України, Росії, Білорусії констатували, що вихід республік зі складу СРСР став реальним фактом і що СРСР припиняє своє існування. Вони підписали угоду про створення СНД – Співдружності Незалежних Держав. Україна увійшла до складу СНД на правах асоційованого члена.

Причини розпаду СРСР:

·        унітарний характер СРСР, що обмежував права союзних республік, хоча за Конституцією СРСР – федерація:

·        недоліки і помилки національної політики:

·        нездатність союзного керівництва подолати економічну кризу:

·        процес демократизації і гласності сприяв зростанню національної свідомості й активізації національно-визвольних рухів:

·        ослаблення в процесі перебудови ролі союзного центру і КПРС:

·        ідеологічна криза КПРС:

·        втрата авторитету влади.

03.03.21р.-11А

04.03.21р.-11Б

 Тема: Державотворчі процеси в перші роки незалежності.

1.     Переглянути відеоурок за посиланням  https://www.youtube.com/watch?v=3SPy1YrRVHs&list=PLFVSJgZgf7h-qJBQG9cs8SUSNKxKdqt0k&index=21&t=0s

2.     Опрацювати матеріал до уроку.

3.     Опрацювати параграфи 22-23

4.  Готуємось до ZOOM-конференції

Матеріал до уроку:

З першого дня існування незалежної України зроблено практичні кроки щодо розбудови держави.

 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла постанову «Про військові формування на Україні». Згідно з нею, усі війська, дислоковані на території України, підпорядковувалися Верховній Раді України. Було створено Міністерство оборони, його очолив К. Морозов. 20 вересня1991 р. створено Службу національної безпеки України (в 1992 р.реорганізована в Службу безпеки України (СБУ)). 25 серпня Президія Верховної Ради України ухвалила постанову «Про власність КПУ та КПРС на території України», що передбачала її націоналізацію. 8 жовтня1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про громадянство України». Від нині кожний, хто проживав на території України, написавши відповідну заяву, міг добровільно обрати собі громадянство. Подвійного громадянства не допускалося.

Пріоритетними напрямками державотворчого процесу після прийняття Акта незалежності було встановлення недоторканності кордонів, регламентування їх режиму, порядку охорони, перетину. 14 листопада 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про державний кордон України». Відповідно до нього, державний кор­дон СРСР на території України, яка межувала з Польщею, Словач­чиною, Угорщиною і Румунією, ставав державним кордоном Украї­ни. Адміністративний кордон з союзними республіками - Білорусі­єю, Молдавією і Росією - ставав державним кордоном України.

Відповідно до Закону України «Про Збройні Сили України», 6 грудня 1991 р. більшість військових на території України доброві­льно склали присягу на вірність українському народу. Решта отримала можливість перейти на службу до будь-якої іншої армії або звільнитись у запас. Однією зі складних проблем залишалося змен­шення чисельності української армії, яка на момент проголошення незалежності налічувала до 700 тис. військовиків. Тоді ж постала проблема Чорноморського флоту. Частина його особовою складу з відповідною матеріальною базою перейшла на службу до російсько­го Чорноморського флоту.

Символіка незалежної України. Важливим атрибутом самостійної держави є її символіка. Майже 5 місяців у Верховній Раді і за її стінами точилися гострі по­літичні дискусії з приводу утвердження Гімну України. 22 січня 1992 р. прийнято компромісне рішення - визнавалась музична реда­кція гімну «Ще не вмерла Україна», автором якої був композитор М. Вербицький. Питання про текст залишили відкритим. 28 січня 1992 р., на початку робоги чергової сесії Верховної Ради, синьо- жовтий прапор затверджений як Державний прапор України. 19 лютого парламент затвердив тризуб як малий Герб України. 26 червня 1992 р. затверджено Положення про паспорт громадянина України. З введенням в обіг купонів, які з 10 січня 1992 р. тимчасово виконували роль грошової одиниці, та встановленням дипломатич­них відносин з іншими державами Україна на початку 1992 р. мала основні атрибути самостійної держави.

   Державотворчі процеси в Україні відбувались досить супереч­ливо. Незважаючи на розподіл функцій усіх гілок влади, на практиці вони діяли неефективно, часто законодавчі акти суперечили один одному. Вищі органи державної влади слабо володіли соціально-економічною ситуацією, яка погіршувалася і спричиняла подальше зниження життєвого рівня основної маси населення. Невизначеність повноважень між Президентом та Верховною Радою призводила до політичного протистояння та негативно позначалась на процесі реформ. В березні 1992 р., з подання Л. Кравчука Верхвона Рада прийняла закон про представників Президента на місцях. Саме представники Президента на місцях ставали найвищими посадовими особами виконавчої влади. Це призвело до загострення відносин між ними та головами обласних та районних рад. Невизначеність у відносинах спостерігалась і на найвищому рівні, зокрема між Президентом та Кабінетом міністрів України.

"Партія влади". Основна частина компартійно-радяснької  номенклатури після розпаду СРСР та заборони КПРС утворила так звану "партію влади". Оскільки ці люди продовжували залишатись при владі, змінивши лише партійний квиток. Вони контролювали і навіть певною мірою спрямовували суспільно-політичні процеси в Україні. Колишні радянські функціонери не мали справжніх конкурентів, націонал-демократам бракувало досвіду політичної боротьби, в середині них назрівав розкол. Це не могло не позначитись на утвердженні незалежності України, адже при владі фактично залишались ті самі люди, які керували УРСР.

Загострення політичного протистояння та політичної кризи в Україні призвели до позачергових виборів до Верховної Ради України та Президента України. Результати другого туру виборів 10 липня 1994 р.  були такими за Л. Кучму про­голосувало 52 %, за Л. Кравчука - 45 %. У західних областях аб­солютну більшість голосів виборців здобув Л. Кравчук (у Терно­пільській області - 89,7%), у південно-східних - перевагу мав Л. Кучма. У другому турі виборів Л. Кучму підтримали ліві партії України.

Соціально-економічний розвиток. Після здобуття незалежності України економічна криза посилилась. Це було зумовлено тим, що промисловість УРСР була спрямована на випуск продукції, прямо або опосередковано пов'язаної з військово-промисловим комплексом. Екстенсивний характер розвитку промисловості почав давати збої, ще в період "застою". Промисловість України була включена в єдиний загальносоюзний народогосподарський комплекс, вихід України з СРСР призвів до розриву економічних зв'язків. Переорієнтація української продукції на Захід через її низьку якість, була неможливою. Важливу роль відіграла недосвідченність української управлінської еліти, яка вміла лише виконувати вказівки. Становлення незалежнсоті України означало крах командної економіки, але до ринковою було ще дуже далеко. Зростання цін на енергоносії призвело до інфляції та зубожіння українського наелення.

Конституційний процес. Для уникнення політичних криз та конфліктів необхідно було активізувати роботу по підготовці Конституції України. У червні 1995 р. між Верховною Радою України та Президентом України підписаний Конституційний договір «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самовря­дування в Україні на період до прийняття Конституції України». Йо­го підписали О. Мороз і Л. Кучма. У червні 1996 р. закінчувався річний термін дії Конституційної угоди. 26 червня Президент JI. Кучма підписав Указ «Про винесення на референдум проекту Конституції України». Референдум призна­чено на 25 вересня 1996 р. Цей крок Президента ще більше загост­рив політичну обстановку. У кінцевому рахунку все ж таки між Вер­ховною Радою і Президентом досягнуто компромісу: була створена комісія з доопрацювання проекту Конституції. 28 червня 1996 р., після надзвичайно гострого обговореним, у Верховній Раді за Конституцію України подано 305 голосів народних депутатів. Нова конституція України була прийнята. Президент Л. Кучма отримав майже всі повноваження, яких він вимагав від Верховної Ради.  Основний закон значно розширив повноваження президента аж до прямого управління урядом і видання "економічних" указів, що мають силу закону, та урізав  повноваження Верховної Ради. Україна стала президентсько-парламентською республікою.

11А-16.03.21р.

11Б-17.03.21р.

Тема «Економічний розвиток України в 1992—2005 рр.»

Завдання:

1.Опрацювати параграф 23 (с.188-193).

2.Опрацювати матеріал до теми.

3. Готуємось до онлайн конференції за темою.

4. Переглянути відео.

Матеріал до теми:

1.     Прорахунки й успіхи економічної політики

   Розпад Радянського Союзу негативно вплинув на економічне становище кожної з колишніх союзних республік. Україна успадкувала економічну кризу від радянських часів. Однак тяжкий стан економіки спричинили і власні невдачі молодої держави.

 По-перше, українська управлінська елiта була недосвідченою. Вона несміливо ухвалювала рішення, бо раніше її привчали тільки виконувати вказівки союзного центру.

По-друге, навіть вдалі рішення важко втілювалися в життя. Виконавча вертикаль радянських часів була зруйнована, а створення нової постійно натрапляло на перешкоди, що їх чинили одне одному політичні супротивники.

По-третє, після зруйнування попередньої системи управління економіка вже перестала бути командною, але ще не стала ринковою. Вона перебувала в хаотичному стані. Надто тісно пов’язане з російською економікою, українське господарство змушене було пасти задніх, прокладаючи курс за межами нової держави. Це був найгірший з усіх можливих варіантів трансформації командної економіки в ринкову

  На початку 1992 р. були введені купонокарбованці багаторазового використання як попередники повноцінної національної валюти – гривні. У середині року Україна вийшла з рублевої зони. Гривневі купюри були видрукувані й зберігалися у сховищах Національного банку. Однак погіршення ситуації в економіці унеможливило грошову реформу. За рік купонокарбованці знецінилися у 21 раз, за 1993 р. – у 103 рази. Такої гіперінфляції не спостерігалося у ті часи в жодній країні світу. У 1994 р. Національний банк України започаткував дефляційну політику.

Але приборкання інфляції досягалося через штучне затримання виплат зарплатні, пенсій, інших соціальних видатків, зростання неплатежів за товари й послуги.

Прагнучи знайти ресурси для бюджету, уряд почав збільшувати податки. В Україні було встановлено найвищу у світі ставку податку з громадян – 90 відсотків від одержаного прибутку. Будь-яка легальна комерційна діяльність ставала невигідною.

У вересні 1996 р. в обіг була запроваджена гривня, що поліпшило умови для подолання доларизації економіки й припинення «втечі» вітчизняних капіталів за межі країни.

2.     Приватизаційні процеси

За 1991-й і першу половину 1992 р. Верховна Рада України ухвалила низку законів і постанов, які полегшували процеси роздержавлення та приватизації. Протягом наступних років законодавча база поповнювалася новими законами. У 1995–1998 рр.здійснювалася сертифікатна приватизація. 19 млн громадян України одержали приватизаційні майнові сертифікати (ваучери), тобто формально стали акціонерами приватних компаній.

   Завдяки приватизації досить швидко був подоланий товарний дефіцит і з’явилися передумови для формування середнього класу. Унаслідок сертифікатної приватизації в країні з’явилися фондові біржі й позабіржовий фондовий ринок торговельних систем. Утворився вторинний ринок цінних паперів, стала можливою вже не паперова (сертифікатна, ваучерна), а грошова приватизація. Почалася концентрація власності на засоби виробництва в руках невеликої групи людей, здатних скуповувати цінні папери найперспективніших підприємств.

    Грошова приватизація почалася в Україні з 1999 р. Вона мала істотні переваги перед сертифікатною, проте в українських умовах негайно обросла тіньовими схемами, у яких брали участь представники владної верхівки. Потенційні власники, зазвичай фінансово-промислові групи олігархічного походження, часто-густо використовували механізм штучного банкрутства, щоб придбати приватизаційні об’єкти без конкурентів і фінансових зобов’язань перед кредиторами. Приватизацію за участю олігархічного капіталу в народі назвали «прихватизацією».

2.     Зміни в сільському господарстві

 Сільське господарство реформувалося значно повільніше.

 У березні 1991 р. землю оголосили об’єктом реформи, але лише через рік почалося перетворення колгоспів на асоціації та колективні сільськогосподарські підприємства (КСП). Майже всі вони здійснили паювання майна – надання права власності на частку майна (пай) членам колгоспів. Селяни могли використати земельний пай для заснування фермерського господарства або здавати в оренду КСП.

   Наприкінці грудня 1999 р. вийшов указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки». Його реалізація забезпечила остаточну ліквідацію колгоспно-радгоспного ладу й зростання виробництва валової сільськогосподарської продукції: у 2000 р. – на 9 %, у 2001 р. – на 10 %.

3.     Соціальні наслідки економічної кризи

   Погіршення матеріального становища населення виявлялося у зниженні реальної заробітної плати й неможливості одержати зароблені гроші через багатомісячні затримки виплат. Інфляція цілком знецінила заробітну плату. Власне, й купувати щось у магазинах стало проблемою. Населення різко обмежило купівлю товарів тривалого користування й витрачало кошти переважно на продовольчі товари.

  Тільки в першій половині 2000-х, коли інфляцію було майже приборкано, зарплата почала зростати. Чимдалі більше зубожіння основної маси населення й водночас колосальна концентрація коштів та майна в руках нечисленних скоробагатьків засвідчували явну неспроможність державних інститутів регулювати здійснення ринкових реформ. Соціальна поляризація стимулювала економічну стагнацію, гальмувала демократичні перетворення й нагромаджувала в суспільстві небезпечний протестний потенціал. Системна криза початку 1990-х рр. містила й демографічну кризу. На початку 1993 р. в Україні чисельність населення становила 52,2 млн осіб. Перепис 2001 р. зареєстрував 48 млн 457 тис., а на початок 2011 р. у країні проживало 45 млн 779 тис. осіб. Скорочення чисельності населення спричинювалося депопуляцією, тобто перевищенням смертності над народжуваністю. Вікова структура народонаселення в Україні була особливо несприятливою у сільській місцевості. Злиденність негативно впливала на стан здоров’я та фізичний розвиток людей. Показник смертності погіршувався й через кризовий стан системи охорони здоров’я. Доступ до високоякісних медичних послуг став обмеженим, ліки багаторазово подорожчали.

11А-17.03.21р.

11Б-18.03.21р.

Тема «Міжнародні відносини України. Помаранчева революція»

Завдання:

1.Опрацювати параграф 24.

2.Опрацювати матеріал до теми.

3. Готуємось до онлайн тесту за темою.

4. Переглянути відео.

Матеріал до теми:

Дати:

Ø Грудень 1994 р. Підписання в Будапешті вищими керівниками України, США, Великої Британії та Російської Федерації Меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Дого во ру про нерозповсюдження ядерної зброї.

Ø 1995 р. Вступ України до Ради Європи

Ø Травень 1997 р. Підписання Договору про дружбу, спів ро бітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією

Ø 22 листопада – 3 грудня 2004 р. Помаранчева революція

Ø Грудень 2004 р. Обрання В. Ющенка Президентом України

1.     Відносини України із США, НАТО та ЄС

   Найбільш плідних результатів у перші десятиліття незалежності Україна досягла на міжнародній арені. На початок 2004 р. Україну визнали й установили з нею дипломатичні відносини 173 країни. Визнання відбувалося не лише на двосторонньому рівні.

30 січня 1992 р. Україна стала членом Конференції з безпеки та співробітництва в Європі (з 1995 р. – Організації з безпеки та співробітництва в Європі, скорочено ОБСЄ).

   Ще напередодні Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. Верховна Рада зробила урочисту заяву про без’ядерний статус України. У травні 1992 р. у Лісабоні Україна разом з делегаціями Росії, Білорусі та Казахстану – нових держав, які стали власниками успадкованої від СРСР ядерної зброї, – підписала протокол до договору між СРСР і США від 31 липня 1991 р. про скорочення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1). Коли президентську посаду обійняв

Л. Кучма, він переконав народних депутатів поставити останню крапку в перетворенні України на неядерну державу: приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. 16 листопада 1994 р. парламент ухвалив Закон України «Про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 р.».

5 грудня 1994 р. у Будапешті відбувалася зустріч глав держав і урядів – учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі. Президенти США і Російської Федерації, прем’єр-міністр Великої Британії надали Україні гарантії безпеки. Зокрема, вони зобов’язалися поважати незалежність і суверенітет та чинні кордони України, утримуватися від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету, й у такий спосіб отримати будь-які переваги.

 У липні 1997 р. під час саміту країн – членів НАТО в Мадриді було підписано Хартію про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору.

   Першим важливим етапом співпраці України з Європейським Союзом став вступ України до Ради Європи 9 листопада 1995 р. Він зробив можливим прагнення наступної мети – про асоціацію з Євросоюзом і далі – про повноцінне членство в ньому.

   Договором про партнерство і співробітництво між Україною і Євросоюзом, підписаним у червні 1994 р. в Люксембурзі (набув чинності 1 березня 1998 р.).

Вересень 2008 р.-Угода про асоціацію України з ЄС.

2.     Відносини України з Росією

Найвагомішим для України було визнання її незалежності Росією. Водночас визнання України не перешкоджало Російській Федерації заявляти про свої територіальні претензії. У травні 1992 р. Верховна Рада РФ заявила, що документи про передання в 1954 р. Кримської області Україні не мають юридичної сили з моменту їх прийняття.

28 травня 1997 р. Цього дня голови урядів України й Росії підписали угоду про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України, про параметри розподілу флоту і взаєморозрахунки, пов’язані з перебуванням російського флоту на території України. Зокрема, було домовлено, що Севастополь залишиться базою тимчасового перебування Чорноморського флоту РФ до 2017 р. на правах оренди.

  30–31 травня 1997 р-Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, у якому було зафіксовано територіальну цілісність України і російсько-український кордон, який склався історично.

  23 лютого 2003 р. у Москві відбулася неформальна зустріч чотирьох президентів: В. Путіна (Росія), Л. Кучми (Україна), Н. Назарбаєва (Казахстан) і О. Лукашенка (Білорусь). Президенти підписали заяву «Про новий етап економічної інтеграції та про початок переговорного процесу щодо формування Єдиного економічного простору і створення єдиної регуляційної міждержавної комісії з торгівлі і тарифів». Так у повсякденне життя увійшло поняття Єдиного економічного простору (ЄЕП)

Єдиний економічний простір (ЄЕП) – проект створення спільного ринку товарів, послуг, капіталів і робочої сили для Білорусі, Казахстану, РФ та України.

3.     Президентські вибори 2004 р. Помаранчева революція

Президентські вибори відбулися 31 жовтня 2004 р. У західних і центральних областях перевага була за В. Ющенком, у південних і східних – за В. Януковичем: Ющенко набрав 39,87 % голосів, Янукович – 39,32 %, тобто на 0,55 % менше. Від початку було зрозуміло, що другий тур голосування неминучий. У другому турі 21 листопада Захід і Центр проголосував переважно за В. Ющенка, а Південь і Схід – за Януковича. Загалом по Україні Ющенко вигравав вибори в другому турі, якби не високий рівень фальсифікацій в окремих регіонах.

  На Майдані Незалежності в Києві почали збиратися прихильники В. Ющенка. У ніч на 23 листопада на Майдані Незалежності й на Хрещатику перебувало до 10 тис. громадян. Одразу після оголошення ЦВК фальсифікованих результатів другого туру В. Ющенко звернувся через довірену особу до Верховного Суду України з вимогою визнати недійсними результати голосування в Донецькій і Луганській областях через масові порушення законодавства, що спотворювали результати народного волевиявлення.

   Увечері 25 листопада Верховний Суд України заборонив ЦВК оприлюднювати результати виборів. Після багатьох днів протистояння Верховний Суд України визнав за необхідне відновити права суб’єкта виборчого процесу шляхом проведення повторного голосування за правилами, визначеними законом про вибори Президента України. Повторне голосування другого туру було призначене на 26 грудня.

  8 грудня 2004 р. Верховна Рада України законодавчо започаткувала конституційну реформу.

Ø Кабінет Міністрів ставав вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Ø  Уряд призначався парламентом за поданням Президента України.

Ø Кандидатуру для призначення на посаду прем’єр-міністра Президент України вносив за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді, яка становила більшість у парламенті.

Ø  Верховна Рада мала працювати не 4, а 5 років.

Ø Вибори до парламенту відбувалися на пропорційній основі.

Ø Президент здобував право достроково припинити повноваження Верховної Ради, якщо протягом одного місяця вона не змогла сформувати парламентську більшість.

Ø Повторне голосування другого туру відбулося 26 грудня 2004 р. Його загальні підсумки, за даними ЦВК, були такі:

Ø за В. Ющенка проголосували 15 млн 116 тис. осіб (51,99 % кількості виборців, які взяли участь у голосуванні);

Ø за В. Януковича проголосували 12 млн 849 тис. осіб (44,2 %). 

Президентом став В. Ющенко.

 11А-20.04.21р.

11Б-21.04.21р.

Тема «Суспільно-політичне життя України у 2005–2013 рр.»

Завдання:

1.Опрацювати параграф 25.

2.Опрацювати матеріал до теми.

3. Готуємось до онлайн клнференції.

4. Переглянути відео.

Матеріал до теми:

1.      Політичне життя за президентства В. Ющенка

  З обранням Президентом України В. Ющенка всі очікували реформ, які змінять обличчя країни. Реформи, однак, не відбулися. Свою каденцію В. Ющенко розпочав з кадрових перестановок на державній службі. Діючи згідно з коаліційними домовленостями, В. Ющенко в січні 2005 р. підписав указ про призначення Юлії Тимошенко на пост виконувачки обов’язків прем’єр-міністра.

  Перші кроки Ю. Тимошенко на чолі уряду були успішними. Вона усунула чимало бюрократичних перепон у підприємницькій діяльності, запроваджених за часів Л. Кучми. Уряд енергійно взявся за боротьбу з контрабандою, що дало змогу збільшити митні надходження. Були істотно обмежені махінації, пов’язані з поверненням податку на додану вартість у державний бюджет.

  Від січня 2006 р. набула чинності конституційна реформа, затверджена парламентом під час Помаранчевої революції.

Ø Вона істотно підвищила роль партій у політичному житті. Тепер вибори до Верховної Ради мали відбуватися тільки за партійними списками.

Ø Владні повноваження Президента України суттєво скорочувалися, а повноваження прем’єр-міністра відповідно розширювалися.

Ø Усі 450 місць у Верховній Раді України заповнювалися кандидатами в народні депутати, які здобули перемогу в єдиному загальнодержавному виборчому окрузі.

Ø Поріг проходження в парламент знижувався з 4 до 3 % набраних голосів.

   Під час виборів 26 березня 2006 р. тривідсотковий бар’єр подолали п’ять політичних сил: Партія регіонів з 32,14 % голосів; «Блок Юлії Тимошенко» (БЮТ) з 22,29 %; «Наша Україна» з 13,95 %; соціалісти з 5,69 % та комуністи – з 3,66 % голосів. Помаранчева коаліція здобула в сумі 41,93 % голосів, а Партія регіонів з комуністами – 35,8 %. Отже, коаліція мала запропонувати президентові кандидатуру прем’єр-міністра.

  Внутрішньофракційні суперечності позначилися на роботі парламенту. Блокування трибуни різними політичними силами стало нормою в діяльності вищого законодавчого органу. А. Яценюк подав у вересні 2008 р. письмову заяву про відставку з посади голови парламенту, але й далі виконував обов’язки голови, оскільки парламент не розглядав заяву. 9 грудня до коаліції БЮТ і НУ-НС приєднався Блок Литвина. В. Литвина цього ж дня обрали головою парламенту. Чергові президентські вибори було призначено на 17 січня 2010 р.

28 листопада 2006 р. ухвалено Закон «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні».

2.     Загострення внутрішньополітичної ситуації в Україні за президентства В. Януковича

  Президентські вибори 17 січня 2010 р. У другий тур з істотним розривом вийшли В. Янукович та Ю. Тимошенко. Ю. Тимошенко вдалося скоротити відставання, але вона все-таки залишилася позаду з 45,47 % голосів (11 млн 593 тис.). В. Янукович набрав 48,95 % (12 млн 481 тис.). Інавгурація нового президента відбулася 25 лютого.

У Верховній Раді сформувалася нова більшість «Стабільність і реформи», яку журналісти назвали «коаліцією тушок». Парламент висловив недовіру уряду Ю. Тимошенко і 11 березня 2010 р. голосами 237 депутатів відправив його у відставку. Прем’єр-міністром став М. Азаров.

Звичними методами регіонали здобули контроль над Конституційним Судом, після чого той наважився у вересні 2010 р. на закритому засіданні безпідставно скасувати політичну реформу 2004 р. Україна знову перетворилася з парламентсько-президентської на президентсько-парламентську республіку.

  Парламентські вибори за новими правилами відбулися в жовтні 2012 р. На першому місці опинилася Партія регіонів (30 % голосів), далі йшли «Батьківщина» на чолі з Ю. Тимошенко (25,5 %), «Удар» В. Кличка (14 %), Компартія України (13,3 %) і «Свобода» (10,4 %). Маючи в сумі 49,9 % голосів, три опозиційні політсили («Батьківщина», «Удар», «Свобода») одержували в парламенті більшість завдяки голосам, поданим за партії, які не подолали встановленого прохідного бар’єра. Але більша частина депутатів-мажоритарників, чиї бізнесові інтереси залежали від влади, приєдналися до провладної коаліції. Використання адміністративного ресурсу допомогло Партії регіонів сформувати пропрезидентську більшість і в облрадах (крім трьох областей).

3.     Дискусії навколо геополітичного вибору України

 Перші візити новообраного Президента України В. Ющенка в Європу і США були тріумфальними. Захід вітав героя Помаранчевого майдану.

Перед президентськими виборами 2004 р. Л. Кучма скасував у Воєнній доктрині України положення про стратегічну мету, яка полягала у вступі до Євросоюзу і НАТО. У квітні 2005 р. В. Ющенко відновив цей пункт і запровадив План дій Україна – НАТО на 2005 р. деякі заходи, спрямовані на інтеграцію Збройних Сил України з військами НАТО.

   У січні 2008 р. за підписом Президента В. Ющенка, Голови Верховної Ради А. Яценюка та прем’єр-міністра Ю. Тимошенко в НАТО було надіслано заяву про готовність приєднатися до Плану дій щодо членства в Північноатлантичному альянсі (ПДЧ). У відповідь на це Партія регіонів заблокувала роботу парламенту, організувала масові акції протесту і провела у Сєвєродонецьку ІІ Всеукраїнський з’їзд депутатів рад усіх рівнів з метою показати, що південні та східні регіони країни проти поглиблення відносин з НАТО.

   Доволі оптимістичною видавалася перспектива членства в Європейському Союзі. Єврооптимісти вважали, що за десять років Україна подолає всі етапи інтеграції з Європою: Митний союз, безвізовий режим, вільний рух товарів, капіталів, послуг, робочої сили. Проте інтеграція України в НАТО і ЄС залежала не тільки від бажання цих двох сторін.

 Існувала й третя сторона – Росія. У Москві від України чекали вступу в Єдиний економічний простір разом з Білоруссю і Казахстаном. За президентства В. Ющенка почалося загострення українсько-російських відносин, пов’язане з розподілом азовсько-керченської акваторії. Окрім суперечок про лінію розмежування в морі, українська сторона вимагала збільшити символічну ціну за оренду баз Чорноморського флоту Російської Федерації у 5–10 разів, що було неприйнятним для Росії.

4.     Про наміри останньої тримати Україну в полі свого геополітичного впливу свідчила і «газова атака».

  Термін дії укладеного 2004 р. контракту на постачання газу та його прокачування через територію України в Європу завершу вався у 2009 р. Російська сторона хотіла змінити умови нового контракту на 2009– 2019 рр. таким чином, щоб якомога надійніше закріпити енергетичну залежність України. Партія регіонів ще з весни 2006 р. розгорнула масштабну інформаційну кампанію з дискредитації НАТО, а В. Янукович, ставши прем’єр-міністром, повідомив, що Україна відкладає приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО, допоки не підвищиться рівень інформованості населення про цю організацію.

  На посаді Президента України В. Янукович пішов на стратегічні поступки в питанні присутності в Криму Чорноморського флоту Російської Федерації. Укладені В. Януковичем 21 квітня 2010 р. так звані Харківські угоди подовжували термін оренди на 25 років – до 2042 р. Угода підлягала ратифікації парламентарями. Верховна Рада ратифікувала угоду, укладену президентом, без будь-яких консультацій із громадськістю.

 11А-21.04.21р.

11Б-22.04.21р.

Тема «Євромайдан. Революція Гідності»

Завдання:

1.Опрацювати параграф 26.

2.Опрацювати матеріал до теми.

3. Готуємось до онлайн клнференції.

4. Переглянути відео.

Матеріал до теми:

Дати:

21 листопада 2013 р. Виступ протестувальників у Києві із закликами не відмовлятися від євроінтеграційного курсу – початок Євромайдану

30 листопада 2013 р. Перший силовий розгін «Беркутом» мирних протестувальників Євромайдану, побиття студентів

8 грудня 2013 р. «Марш мільйона» – найчисельніше віче на Майдані Незалежності у Києві

 16 січня 2014 р. Ухвалення пропрезидентською більшістю Верховної Ради законів, які обмежували громадянські права («диктаторські закони»)

 20 лютого 2014 р. «Кривавий четвер» – трагічна загибель десятків протестувальників у Києві

18–20 лютого 2014 р. Штурм («зачистка») Майдану силовиками

22 лютого 2014 р. Ухвалення Верховною Радою України постанови «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України»

25 травня 2014 р. Позачергові вибори. Обрання П. Порошенка Президентом України

 

Реакція українського громадянського суспільства на загрозу втрати державного суверенітету внаслідок утягування країни до Митного та Євразійського союзів – об’єднань, у яких домінувала Росія, започаткувала знакові події у новітній історії не лише України, а і Європи та світу. Революція Гідності, у яку переріс Євромайдан, стала можливою завдяки героїзму й самопожертві десятків тисяч українських громадян. Організовані в сот ні загони самооборони успішно протистояли озброєному до зубів напівкримінальному режиму Януковича. Загалом на центральних вулицях Києва у грудні 2013 р. – лютому 2014 р. загинуло 107 протестувальників, названих Небесною Сотнею. Небесна Сотня – українські патріоти, які віддали своє життя, обстоюючи права і свободи вільної людини, гідне майбутнє своєї країни.

1.     Євромайдан

  Подією, яка спричинила соціальний вибух, стала неочікувана відмова Президента України В. Януковича підписати Угоду про асоціацію з Євросоюзом. У зв’язку з цим протестні акції почали називати Євромайданом.

   Перемовини щодо асоціації з Євросоюзом тривали ще з часів президентства В. Ющенка і продовжилися за каденції В. Януковича – з 2007 по 2012 рр. 30 березня 2012 р. глави делегацій України й усіх країн Євросоюзу парафували (попередньо підписали) угоду. Підписання її мало відбутися в листопаді 2013 р. на зустрічі голів урядів Євросоюзу у Вільнюсі. За лічені тижні до саміту у Вільнюсі ситуація докорінно змінилася. Влада змінила своє рішення й оголосила про припинення підготовки до підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Ця сенсаційна новина збурила українське суспільство.

    21 листопада 2013 р. кілька журналістів вийшли на Майдан Незалежності в Києві та поширили в соціальних мережах заклик до всіх небайдужих приєднатися. На Майдані того дня зібралося півтори тисячі осіб, здебільшого журналісти і молодь. Першими до Євромайдану долучилися студенти. Тоді ж у соціальних мережах уперше з’явився термін «Євромайдан».

   22 листопада почалися акції протесту в Донецьку, Івано-Франківську, Луцьку, Ужгороді, Львові. 24 листопада в Києві відбулася найбільша за період президентства Януковича маніфестація – до 150 тис. учасників. Колони маніфестантів розтягнулися від бульвару Шевченка до Європейської площі. Мітинг на Майдані Незалежності затвердив документ під назвою «Вимоги Євромайдану», який складався з трьох пунктів: відставка прем’єр-міністра М. Азарова, скликання позачергової сесії Верховної Ради для ухвалення євроінтеграційних законів, яких бракувало, і підписання В. Януковичем у Вільнюсі Угоди про асоціацію з Євросоюзом. На Майдані Незалежності було встановлено 15 армійських брезентових наметів, комендантом наметового містечка обрано Андрія Парубія.

Саміт у Вільнюсі відбувся 28 і 29 листопада 2013 р. Янукович поїхав на нього, але на зустрічі з європейськими партнерами заявив, що підписання угоди Україною не на часі. Тоді протестувальники вирішили залишитися на Майдані Незалежності. Тепер вони вимагали від парламентської опозиції розпочати процедуру імпічменту президента.

   У ніч на 30 листопада Майдан оточили 2 тис. бійців загону особливого призначення МВС «Беркута». У цей час у наметах перебувало до 400 протестувальників, переважно студентів. Міліція знищила намети і жорстоко побила всіх, хто потрапляв під руку. Зафіксовані на мобільні телефони кадри обійшли всю планету.

1 грудня на майдани та вулиці Києва вийшло від 500 тис. до 1 млн громадян. Цього дня було створено Штаб національного спротиву, який розмістився в Будинку профспілок. До столиці почали з’їжджатися тисячі протестувальників з усіх міст України.

   8 грудня було повалено пам’ятник Леніну на Бессарабській площі. Ця подія започаткувала «ленінопад» на всій території України. Країна прощалася з матеріалізованими залишками радянської епохи.

   У ніч на 11 грудня влада зробила нову спробу розігнати Євромайдан. Бійцям «Беркута» вдалося підійти впритул до Будинку профспілок. З Михайлівського Золотоверхого собору вдарив набат, підхоплений дзвіницями інших церков. Тисячі киян кинулися на допомогу протестувальникам, «Беркут» відступив. За кілька годин на Майдані вже стояли нові намети й довкола них – барикади 2–3 метри заввишки. На вічі 14 грудня Євромайдан висунув нову вимогу: повернутися до легітимної Конституції від 8 грудня 2004 р., тобто перетворити Україну з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську республіку.       16 січня 2014 р. пропрезидентська більшість у Верховній Раді з порушенням установленої процедури голосування ухвалила пакет із 10 законів, що суттєво звужували конституційні права та свободи громадян. Тепер уже вимога підписати Угоду про асоціацію з Євросоюзом відійшла на другий план. Євромайдан почав переростати в Революцію Гідності. Основною вимогою протестувальників стало скасування прийнятого 16 січня диктаторського законодавства.

2.     Революція Гідності

  Ухвалені Верховною Радою України диктаторські закони блискавично радикалізували політичну ситуацію. Десятки тисяч протестувальників, які користувалися своїм конституційним правом на проведення мітингів, вуличних походів і демонстрацій, раптом опинилися перед загрозою кримінального переслідування. Йшли трьома колонами – від Маріїнського парку, вулицями Інститутською і Грушевського. Колони одразу наштовхнулися на міліційний кордон, вишикуваний по периметру урядового кварталу. Намагаючись прокласти шлях до парламенту, протестувальники використовували в сутичках з бійцями внутрішніх військ і загонами «Беркута» палки й розібрану бруківку. Уперше на вулиці Грушевського мітингувальники почали кидати пляшки з бензином – «коктейлі Молотова».   У відповідь «Беркут» застосував терміново доставлені з Росії світло-шумові гранати, гумові кулі та сльозогінний газ. Надвечір пішов у хід заборонений за мінусової температури засіб – водомет. Протистояння із застосуванням цих видів зброї безрезультатно тривало наступні два дні. Хаотичний спершу наступ став організованим. На вул. Грушевського почали формуватися нові сотні самооборони, з’явилися свої польові командири.

   22 січня 2014 р., у День соборності України, снайпери «Беркута» застрелили на вулиці Грушевського п’ятьох активістів Євромайдану. Пішов відлік жертв режиму В. Януковича, пізніше названих Небесною Сотнею.

  Вранці 18 лютого колони протестувальників почали просуватися вулицями Інститутською і Шовковичною до Верховної Ради.

    До обіду силовики витіснили євромайданівців з урядового кварталу і приступили до «зачистки» Майдану Незалежності. Силовики підпалили наметове містечко та Будинок профспілок. Ситуація в останньому склалася катастрофічна: люди рятувалися, вистрибуючи з верхніх поверхів охопленої полум’ям будівлі. Будинок профспілок горів цілу ніч.

  «Кривавий четвер» 20 лютого на вулиці Інститутській додав до жертв режиму 53 людини, з них чотирьох силовиків.

   20 лютого Верховна Рада України затвердила постанову «Про засудження застосування насильства, що призвело до загибелі мирних громадян України». Наступного дня В. Янукович на зустрічі з лідерами опозиції та європейськими міністрами погодився на позачергові президентські вибори не пізніше ніж у грудні. Обидві сторони вирішили повернутися до легітимної конституції в редакції від 8 грудня 2004 р., після чого Верховна Рада схвалила відповідну постанову. Парламент зобов’язав Кабінет Міністрів, СБУ, МВС і Міноборони припинити застосування сили, заборонив використання будь-яких видів зброї та спецзасобів проти громадян України і наказав усім силовим підрозділам повернутися в місця постійного базування. 22 лютого міліційна охорона Адміністрації Президента України поклала свої щити на землю і почала сідати в автобуси. Побачивши це, Янукович залишив

будівлю адміністрації й подався до своєї резиденції в Межигір’ї, після чого покинув Україну. О 15-й годині цього дня Верховна Рада констатувала, що В. Янукович самоусунувся від виконання президентських обов’язків, і постановила провести позачергові вибори Президента України 25 травня 2014 р. Виконання обов’язків Президента України було покладено на Голову Верховної Ради України О. Турчинова.

3.     Відновлення владної вертикалі

  У лютому 2014 р. Україна опинилася без глави держави. Верховна Рада функціонувала, але була неспроможна ухвалювати закони, які могли б змінити обличчя країни. Більшість народних депутатів або належала до Партії регіонів, або була перекупленими нею «тушками». Тож найпершою умовою для здійснення економічних і соціальних реформ було відновлення владної вертикалі. Уся виборча кампанія укладалася в три місяці. Переможцем позачергових президентських виборів став Петро Порошенко. 26 жовтня 2014 р., відбулися позачергові вибори до парламенту. Найчисленнішою фракцією парламенту став Блок П. Порошенка (146 депутатів). На другому місці перебувала фракція «Народний фронт» (83 депутати). Далі йшли «Опозиційний блок» (40 депутатів), об’єднання «Самопоміч» (32 депутати), Радикальна партія (22 депутати), «Батьківщина» (19 депутатів). 27 листопада 2014 р. новообраний Голова Верховної Ради Володимир Гройсман оголосив у сесійній залі ВР про створення парламентської коаліції «Європейська Україна».

 

Наслідками Революції Гідності стали:

Ø збереження державного суверенітету України;

Ø ліквідація диктатури в результаті скасування «диктаторських законів», відновлення основних демократичних свобод;

Ø ліквідація корумпованого режиму В. Януковича;

Ø Угода про асоціацію з Європейським Союзом;

Ø зміцнення зв’язків з Північноатлантичним альянсом;

Ø зростання ідей патріотизму та солідарності серед громадян України;

Ø прискорене сформування вертикалі влади;

Ø створення передумов для назрілих суспільно-політичних і соціально-економічних реформ;

Ø прискорення процесу формування громадянського суспільства.

 11А-27.04.21р.

11Б-28.04.21р.

Тема «Збройна агресія Російської Федерації проти України»

Завдання:

1.Опрацювати параграф 27.

2.Опрацювати матеріал до теми.

3. Готуємось до онлайн конференції.

4. Переглянути відео.

Матеріал до теми:

«Гібридну війну» агресор веде без прямого застосування власних військ і навіть може заперечувати ворожі наміри щодо країни-жертви. У такій війні застосовують приховані операції (диверсії, акти терору, кібервтручання, інформаційний терор) з метою посіяти в суспільстві страх і хаос. Агресор надає організаційну, фінансову і збройну підтримку найманцям, засилає на територію країни-жертви «відпускників» з метою обслуговування складної зброї в руках у найманців. Важливим самостійним елементом «гібридної війни» є встановлення контролю за свідомістю людей з допомогою засобів масової інформації.

Дати:

20 лютого – 14 березня 2014 р. Окупація Криму РФ

Квітень 2014 р. Захоплення терористами Донецька та Луганська. Встановлення ними контролю над значною частиною Донбасу

14 квітня 2014 р. Початок антитерористичної операції (АТО)

13 червня 2014 р. Звільнення Маріуполя

5 липня 2014 р. Звільнення Слов’янська, Краматорська, Костянтинівки

Серпень 2014 р. Бої за Іловайськ. Іловайський котел

5 вересня 2014 р. Підписання в Мінську представниками ОБСЄ, України та РФ угоди про тимчасове перемир’я у війні на сході України

26 травня 2014 р. – 22 січня 2015 р. Оборона Донецького аеропорту

11 лютого 2015 р. Переговори «нормандської четвірки» в Мінську щодо деескалації збройного конфлікту на сході України

1.     Окупація Російською Федерацією АР Крим

ПЕРІОДИЗАЦІЯ ЗБРОЙНОЇ АГРЕСІЇ РФ ПРОТИ УКРАЇНИ

Початковий період (20 лютого – початок квітня 2014 р.) Окупація РФ АР Крим. Дестабілізація обстановки у східних та південних областях України.

І період збройної агресії на сході України (початок квітня – 5 вересня 2014 р.) Боротьба з «гібридною агресією» РФ. Звільнення силами АТО території Донецької та Луганської областей від терористів. Відбиття вторгнення військ РФ.

ІІ період збройної агресії на сході України (5 вересня 2014 – 30 квітня 2018 р.) Локалізація конфлікту в окремих районах Донецької та Луганської областей.

ІІІ період збройної агресії на сході України (з 30 квітня 2018 р.) Проведення Операції об’єднаних сил.

2.     Російська агресія на сході України

6 квітня 2014р., коли приміщення Донецької облдержадміністрації було атаковане двотисячним натовпом. Керованість дій цього натовпу забезпечували люди, які намагалися не потрапляти в об’єктиви телекамер. Над приміщенням ОДА підняли російський прапор, хтось зачитав резолюцію мітингу з вимогою негайно скликати позачергову сесію обласної ради і винести на порядок денний референдум про входження Донецької області до складу РФ. Наступного дня мітинг ухвалив розпустити раду. Тут же було обрано її новий склад, який затвердив резолюцію про створення Донецької республіки та її входження до складу Російської Федерації.

7 квітня 2014р. керовані російськими спецслужбами колаборанти проголосили створення «Донецької народної республіки» і «Харківської народної республіки». Того самого дня СБУ ухвалила рішення про проведення антитерористичної операції (АТО). Результативними були дії підрозділів спецпризначення МВС України у Харкові, де до 8 квітня вдалося звільнити адміністративні приміщення та затримати правопорушників. Однак у Донецькій і Луганській областях ситуація загострювалася. 12 квітня поблизу Слов’янська потрапила в засідку група офіцерів СБУ та підрозділу «Альфа». Це стало першим боєм українських військовослужбовців з російською диверсійною групою.

11А-28.04.21р.

11Б-29.04.21р.

Тема «АТО і гібридна війна Росії проти України.»

Завдання:

1.Опрацювати параграф 27.

2.Опрацювати матеріал до теми.

3. Готуємось до онлайн конференції.

4. Переглянути відео.

Матеріал до теми:

1.     Антитерористична операція

 14 квітня 2014 р. виконувач обов’язків Президента України О. Турчинов увів у дію рішення РНБО, після чого розпочалася широкомасштабна антитерористична операція. До АТО були залучені сили СБУ, ЗСУ, МВС, Нацгвардія, інші військові формування та правоохоронні органи, а також добровольчі формування, відомі як добровольчі батальйони. До кінця квітня 2014 р. на території багатьох населених пунктів Донецької та Луганської областей бойовики захопили десятки об’єктів державної інфраструктури, вчинили збройні напади на підрозділи і частини українських силових структур. 27 квітня було проголошено «Луганську народну республіку»

   З 12 квітня 2014 р.тривали бої під Слов’янськом. 2 травня сили АТО здійснили штурм міста й захопили телевежу на горі Карачун. У ніч на 5 липня сили АТО вибили терористів зі Слов’янська, їхні угруповання відступили до Горлівки і Донецька. Услід за Слов’янськом від терористів було звільнено Краматорськ, Дружківку, Артемівськ і Костянтинівку. Просуваючись у напрямку українсько-російського кордону, сили АТО були обстріляні артилерією та системами залпового вогню з території РФ. Утім, їм вдалося зменшити окуповану територію втричі порівняно із захопленою терористами навесні. Постала реальна можливість звільнення сходу України від російських окупаційних сил.

  18 серпня ударні частини добровольчого батальйону «Донбас» увірвалися в Іловайськ. Під Іловайськом сконцентрувалося шість батальйонів МВС («Донбас», «Дніпро», «Світязь», «Миротворець», «Херсон», «Івано-Франківськ») і 14 підрозділів ВСУ загальною чисельністю до 1000 бійців. Звільнення Іловайська забезпечувало блокаду Донецька, але операція зупинилася, тому що добровольчі батальйони не мали важкого озброєння. У ніч на 25 серпня РФ ввела на територію України вісім батальйоннотактичних груп чисельністю до 4000 військовослужбовців. Стратегічна ситуація одразу змінилася. Підрозділи ВСУ та добровольчі батальйони опинилися в оточенні під Іловайськом. Під Іловайськом сили АТО зазнали найбільших втрат за всю війну. Загинуло, за неповними даними, 366 бійців, 128 потрапило в полон, 158 зникли безвісти, 429 зазнали поранень. Бої під Іловайськом стали одним із переламних моментів війни на сході України: сили АТО віднині мали справу не лише з терористами, а й із регулярними військами РФ та вимушені були перейти до оборони, аби не допустити подальшого просування окупаційних військ.

  У 2018 р. стало зрозуміло, що АТО вийшла за межі свого призначення і набула чітко вираженого військово-оборонного характеру. Створювалися нові механізми, спрямовані на забезпечення національної безпеки та оборони. 30 квітня 2018 р. було розпочато Операцію об’єднаних сил (ООС).

242 дні (від 26 травня 2014 р. до 22 січня 2015 р.) тривала оборона Донецького аеропорту. Бої за Донецький аеропорт, що стали символом мужності і героїзму наших бійців, були одними з найзапекліших у війні на сході України. Українських вояків, що обороняли аеропорт, за мужність і непереможність назвали «кіборгами».

2.     Мінські домовленості

   5 вересня 2014 р. у Мінську представники ОБСЄ, України та РФ підписали першу угоду про припинення вогню на Донбасі. Однак бойові зіткнення різної інтенсивності на лінії розмежування не припинялися ні на день. Підписаний протокол складався з 12 пунктів і передбачав, зокрема, обмін військовополоненими, забезпечення гуманітарної допомоги й моніторинг режиму припинення вогню на кордоні. У протоколі згадувалося зобов’язання України законодавчим шляхом забезпечити «особливий статус» окремих районів Донецької і Луганської областей. Утім, це поняття було розмитим. Моніторинг режиму припинення вогню з боку ОБСЄ теж не конкретизовано. Незважаючи на низку неузгодженостей щодо проведення на місцевості лінії розмежування сторін протистояння, сили АТО в цей період активних наступальних дій не здійснювали. Натомість російські окупаційні війська постійно вчиняли провокації, спрямовані на ескалацію збройного конфлікту. Так, з 5 вересня 2014 р. по 15 січня 2015 р. було вчинено понад 20 тис. обстрілів наших військ. Прагнучи забезпечити виконання Мінських угод, західні союзники України запровадили чергові санкції проти Російської Федерації, проте це не змінило ситуацію на сході України.

   11 лютого 2015 р. у Мінському палаці незалежності зустрілися лідери Німеччини, Франції, Росії та України (формат «нормандської четвірки»), щоб обговорити план урегулювання конфлікту на сході України. У результаті тривалих переговорів лідери «четвірки» домовилися про негайне і всеосяжне припинення вогню в окремих районах Донецької та Луганської областей, починаючи з 15 лютого, а також про моніторинг і верифікацію ОБСЄ режиму припинення вогню й відведення важкого озброєння із застосуванням усіх потрібних технічних систем, зокрема супутників та радіолокаційних систем

 

      11А-05.05.21р.

11Б-05.05.21р.

Тема «Соціально-економічний розвиток України 2014-2021рр..»

Завдання:

1.Опрацювати параграф 28 (п.1)

2.Опрацювати матеріал до теми.

3. Готуємось до онлайн конференції.

4. Переглянути відео.

Матеріал до теми:

           Становище України після п’яти років «гібридної війни»

  Після Революції Гідності прискорилася дерадянізація країни.

 У квітні 2015 р. Верховна Рада України схвалила ініційований Українським інститутом національної пам’яті Закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». У країні розгорнулася масштабна декомунізація. До кінця 2016 р. було перейменовано понад 50 тис. назв вулиць і населених пунктів. Зокрема, Дніпропетровськ став Дніпром, а Кіровоград – Кропивницьким. Верховна Рада перетворилася на проєвропейську, а проросійські сили парламенту втратили свій вплив. Україна повернулася до парламентсько-президентської моделі влади, коли повноваження глави держави обмежуються національною безпекою, зовнішньою політикою й балансувальними функціями щодо інших органів влади. Отже, Президент України П. Порошенко зосередився на зовнішньополітичній діяльності. Тим більше, що Україні в умовах «гібридної війни» потрібна була консолідована допомога з боку цивілізованого світу. Натомість прем’єр-міністр А. Яценюк опікувався внутрішньополітичною діяльністю. За 777 днів перебування на посаді прем’єр-міністрові А. Яценюку вдалося досягти певних успіхів. Швидкими темпами здійснювалася модернізація Збройних Сил, створено Національну гвардію і Національну поліцію. Реструктуризація зовнішнього боргу зупинила загрозу дефолту. Припинився спад промислового виробництва.

   Україна вперше пережила зиму 2015–2016 рр.без постачання газу російським монополістом «Газпромом». Попри спротив Росії, було введено в дію Угоду про асоціацію з Євросоюзом включно з Угодою про зону вільної торгівлі. Запроваджено систему електронних закупівель ProZorro. Однак усі ці досягнення знецінювалися різким падінням добробуту населення. Прем’єр-міністр швидко втратив суспільну підтримку.

  У квітні 2016 р. прем’єр-міністром став голова парламенту Володимир Гройсман, а Верховну Раду очолив Андрій Парубій. Першочергового реформування потребувала судова система, однак низка ухвалених законів, зокрема «Про відновлення довіри до судової влади» (квітень 2014 р.), «Про судоустрій і статус суддів» (червень 2016 р.), не повернули довіри суспільства до судів і суддів.

   Деструктивна роль урядів України за десятиліття перед Євромайданом, агресія Російської Федерації спричинилися до істотного погіршення економічного становища України. Валовий внутрішній продукт (ВВП) за 2013–2015 рр. скоротився з 183,3 до 90,6 млрд доларів США. Лише у 2016–2018 рр. почалося незначне зростання ВВП. В умовах війни різко загострилася небезпека антидержавної діяльності широко представленого в українській економіці російського капіталу. Після падіння режиму Януковича в державній скарбниці майже не залишалося коштів на покриття витратної частини бюджету. На допомогу прийшов Міжнародний валютний фонд. Запозичення валюти з його ресурсів дало змогу відновити загальні золотовалютні резерви на рівні, який забезпечував відносну стабільність гривні. Загальні золотовалютні резерви скоротилися за 2014 р. з 20,4 до 7,5 млрд доларів, але в березні 2019 р. зросли до 20,6 млрд.

   Особливістю економічного життя сучасної України є вкрай важке матеріальне становище працівників бюджетної сфери: науковців, викладачів загальноосвітньої та вищої шкіл, працівників охорони здоров’я і пенсіонерів. Основною причиною цього є неприпустимо квола дерадянізація сфер, у яких залучені мільйони працівників.

   Після тривалих дебатів Верховна Рада України 19 жовтня 2017 р. дала старт медичній реформі, ухваливши Закон «Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів». Майже одночасно Верховна Рада України ухвалила Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій». Він санкціонував осучаснення пенсій, тобто врахування інфляції останніх років для громадян, які давно вийшли на пенсію, з одночасним збільшенням питомої ваги відрахувань у Пенсійний фонд для громадян, що працюють.

    За умов «гібридної війни» набуває особливої гостроти дерадянізація систем оборони та національної безпеки. У червні 2017 р. Верховна Рада України ухвалила закон, що передбачає поглиблену співпрацю з НАТО для набуття в перспективі членства в цій організації. 21 лютого 2019 р. набув чинності закон, яким закріплено в Конституції України курс на членство в ЄС і НАТО.

Євроінтеграційні процеси в Україні після 2014 року.

11А-11.05.21р.

11Б-06.05.21р.

Тема «Євроінтеграційні процеси в Україні після 2014 року.»

Завдання:

1.Опрацювати параграф 28 (п.2)

2.Опрацювати матеріал до теми.

3. Готуємось до онлайн конференції.

4. Переглянути відео.

Матеріал до теми:

Дати:

Ø Березень 2014 р. Підписання в Брюсселі Президентом П. Порошенком політичної частини Угоди про асоціацію з Євросоюзом. У червні підписано її економічні розділи.

Ø Жовтень 2014 р. Ухвалення пакета антикорупційних законів

Ø Квітень 2015 р. Ухвалення законів про декомунізацію

Ø Червень 2017 р. Запровадження безвізового режиму між Україною та Євросоюзом

Ø 15 грудня 2018 р. Об’єднавчий собор українських православних церков. Створення єдиної помісної церкви – Православної церкви України

Ø 5 січня 2019 р. Підписання Вселенським патріархом Варфоломієм Томосу про автокефалію Православної церкви України

У березні 2014 р. Президент України П. Порошенко підписав у Брюсселі політичну частину Угоди про асоціацію з Євросоюзом, а у червні – її економічні розділи.

Із червня 2017 р. між Україною та Євросоюзом запрацював безвізовий режим. Він, зокрема, дав змогу громадянам України, які мають біометричні паспорти, приїжджати до країн ЄС з діловою чи туристичною метою або в сімейних справах терміном до 90 днів упродовж 180-денного періоду протягом року без попереднього оформлення візових документів. Щоб безвізовий режим став здійсненним, Україні довелося три роки поспіль істотно реформувати своє законодавство, наближаючи його до норм Євросоюзу.

   У жовтні 2014 р. Верховна Рада затвердила пакет антикорупційних законів: «Про Національне антикорупційне бюро України», «Про засади державної антикорупційної політики в Україні», «Про запобігання корупції». Закони зобов’язують осіб, які виконують державні функції, і осіб, які посідають відповідальні посади в органах місцевого самоврядування, подавати електронні декларації про доходи і статки на офіційному сайті Національного агентства з питань запобігання корупції (НАЗК). За недостовірні відомості в е-декларації передбачено адміністративну або кримінальну відповідальність.

 

                                                  Учитель Певень Т.В.

Всесвітня історія

11 А, Б класи

10.11.20р.-11А

13.11.20р.-11Б

Тема Створення нової системи міжнародних відносин

Завдання:

1.     Опрацювати параграф 1.

2.     Опрацювати матеріал до теми.

3.     Виписати важливі дати та поняття.

4.     Переглянити відео.

Важливі дати:

1919 р. — створення Міжнародної організації праці (МОП)

1944 р. — створення Світового банку

 4–11 лютого 1945 р. — Ялтинська конференція

17 липня — 2 серпня 1945 р. — Потсдамська конференція

24 жовтня 1945 р. — ратифікація статуту ООН; утворення ООН

1945 р. — створення ЮНЕСКО

1946 р. — створення ЮНІСЕФ

1948 р. — створення ВООЗ

1948 р. — ухвалення Генеральною Асамблеєю ООН Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього;

10 грудня 1948 р. була прийнята Загальна декларація прав людини

1957 р. — створення МАГАТЕ

Матеріал до теми:

1.Кримська (Ялтинська) конференція (4-11 лютого 1945 р.)

 Зустріч глав урядів трьох союзних держав: СРСР (Й. Сталін), США

 (Ф. Рузвельт), Великої Британії (В. Черчилль). На ній було розглянуто ряд питань:

1. Про узгодження воєнних операцій весни 1945 р. на Західному і Східному фронтах;

2.Про вступ СРСР у війну проти Японії ( не менше ніж через 2-3 місяці після капітуляції Німеччини і закінчення війни в Європі);

3.Про те, що після розгрому Японії зберігається статус-кво МНР; повертаються до СРСР південна частина Сахаліну і Курильські острови;

4.Про проведення узгодженої політики щодо Німеччини після війни (демілітаризація - роззброєння Німеччини; демократизація - запровадження принципів демократії, перебудова Німеччини на демократичних засадах, установлення демократичного ладу; денацифікація - система заходів, спрямованих на ліквідацію наслідків панування фашистського режиму в державному, громадсько-політичному й економічному житті німецького народу; декартелізація - розпуск агресивних німецьких мнополій); 

5.Про тимчасову окупацію Німеччини і Берліну і поділ їх на зони між СРСР, Великою Британією, США, Францією;

6.Питання репарацій Німеччини (конкретної домовленості не досягли);

7.Польське питання (кордони, коаліційний уряд);

8.Югославське питання (збереження монархії, створення коаліційного уряду);

9.Про створення ООН;

10.Була досягнута домовленість про членство України та Білорусії в ООН.

2. Берлінська (Потсдамська) конференція та її рішення (17 липня - 2 серпня 1945 р.)

  Зустріч глав урядів СРСР (Й. Сталіна), США ( Й. Трумена, який став президентом після смерті Ф. Рузвельта), Великої Британії (В. Черчилля, пізніше К. Еттлі, який після виборів став прем’єр-міністром). На ній:

1.Прийняті рішення підготувати мирні договори з Німеччиною та її союзниками;

2.Визначена спільна політика щодо Німеччини ( поділ на зони окупації), принцип «4-хД);

3.Німеччина визнавалася винною у розв’язанні війни і тому присуджувалася до сплати репарацій в сумі 20 млрд. дол.., з яких СРСР отримував право на 50 відсотків;

4.Частина території Німеччини передавалася у склад Польщі та СРСР;

5.Було вирішено провести репатріацію громадян СРСР, що опинилися на території Німеччини ( військовополонених та остарбайтерів);

6.Було вирішено провести міжнародний трибунал над військовими злочинцями.

 3.  Створення ООН.

1.Установча конференція ООН працювала з 25 квітня по 26 червня 1945 року у Сан-Франциско і завершилася прийняттям Статуту;

2. 25 жовтня 1945 року вважається днем створення ООН оскільки в цей день набув чинності Статут і в ООН були доставлені ратифікаційні грамоти держав, що його підписали;

3.ООН серед вищих органів має постійно діючу Раду Безпеки, що складається з 5 постійних членів ( США, Франція, Великобританія, СРСР, Китай), що повинні приймати рішення на основі одностайності, та непостійних членів, які обираються на 2 роки;

4. Іншим вищим органом є Генеральна Асамблея ( одна країна – один голос), що збирається раз на рік для розгляду найважливіших питань. Вона обирає Генеральний секретаріат ( і його голову), Ради з Економічних та Соціальних питань та Опіки і Міжнародний суд;

5.При ООН діють ЮНЕСКО, ВООЗ, МОП, ЮНІСЕФ та інші міжнародні організації ( МАГАТЕ тощо).

6.Відстоюючи мир та прав людини, ООН прийняла в 1947 році конвенцію про заборону пропаганди війни, а в  1948 році – Загальну декларацію прав людини, певні положення якої були деталізовані в наступних документах. Ці документи складають основу міжнародного права.

4. «Загальна Декларація прав людини» і міжнародні пакти про права людини.     Завданням міжнародної спільноти після Другої світової війни було не тільки запобігання новій глобальній катастрофі, а й перебудова світового порядку на основі загальнолюдських цінностей. Враховуючи уроки Другої світової війни, Голокосту та інших геноцидів, 9 грудня 1948 р. Генеральна Асамблея ООН у Парижі одностайно ухвалила резолюцію № 250, відому як Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього («Конвенція про геноцид»). Конвенція набрала чинності 12 січня 1951 р. Вона вперше дала правове визначення геноциду та обумовила покарання за нього; сьогодні її ратифікували 144 держави світу.

Термін «геноцид» уперше вжив Рафаель Лемкін, польський юрист єврейського походження зі Львова. Розробляючи концепцію геноциду, він вивчав Вірменський геноцид 1915 р., Голодомор українського народу 1932–1933 рр., Голокост. Проте зусиллями радянської делегації з остаточної редакції Конвенції про геноцид було видалено згадку про Голодомор і спосіб здійснення цього геноциду.

10 грудня 1948 р. була прийнята Загальна декларація прав людини. Вона проголошувала право людини на життя, житло, працю, волю; рівність усіх людей перед законом; виключала будь-які форми дискримінації.

 Положення Декларації лягли в основу всіх конституцій демократичних держав.

16 грудня 1966 р., на підставі ідей і норм Загальної декларації прав людини, Генеральна Асамблея ООН ухвалила Міжнародні пакти про права людини. До них належать Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права і Міжнародний пакт про громадянські та політичні права. Україна підписала пакти в 1968 p., ратифікувала — у 1973 р. Перший пакт зобов’язує держави захищати такі права людини: на працю, справедливі та сприятливі умови праці; на відпочинок; на оплачувану відпустку; на достатній життєвий рівень; на створення професійних спілок; на страйки; на соціальне забезпечення; на освіту; на захист сім’ї, матері та дитини; на найвищий рівень фізичного та психічного здоров’я; на участь у культурному житті та користування результатами наукового прогресу. Другий пакт зобов’язує учасників гарантувати своїм громадянам такі права: на життя, свободу, недоторканність особи; на процесуальні та судові гарантії, зокрема й недопущення свавільних арештів і позбавлення свободи інакше, ніж на основі закону. Пакт забороняє втручатися в особисте й сімейне життя, порушувати недоторканність 

 17.11.20р.-11А клас

19.11.20р.-11Б клас

Тема: Початок «холодної війни»

Завдання:

1.      Опрацювати параграф 2.

2.      Опрацювати матеріал до теми.

3.      Виписати важливі дати та поняття.

4.      Переглянити відео.

5.      ДЗ не відсилаємо.

6.      Готуємось до онлайн конференцій: 11А-17.11.20р., 11Б-19.11.20р.

7.      Готуємось до онлайн тесту по параграфам 1, 2.

1.     «Холодна війна» - ідеологічне, економічне, політичне, культурне протистояння соціалістичних і капіталістичних країн, насамперед СРСР і США.

Причини «холодної війни»:

·        Суперечності між СРСР та США, які були переможниками у Другій світовій війні і стали наддержавами після неї.

·        Протистояння капіталістичного та соціалістичного світів.

·        Прагнення СРСР здійснити світову революцію.

·        Боротьба за сфери впливу між СРСР та США.

·        Прагнення переваги у військовій та технічній сфері.

·        Мирне існування не відповідало інтересам ні США, ні СРСР.

Особливість холодної війни полягає в тому, що країни-суперниці не вступають у відкритий конфліт одна протии одної.

Періодизація холодної війни:

Перший період -1945-1955 рр.	Розкол світу на два ворогуючі табори та військово-політичні блоки: НАТО та ОВД.
Другий період - друга пол. 1955р. - 60-ті рр.	Особливе загострення міжнародної напруги (Карибська криза 1962 р.; війна у В’єтнамі 1964-1973 рр.; зведення Берлінської стіни - 13 серпня 1961 р.; «Празька весна» - 1968 р.
Третій період - 70-ті - перша пол. 80-х років	Розрядка міжнародної напруженості, її розвиток і закінчення
Четвертий період - друга пол. 80-х - поч. 90-х рр.	Поступова ліквідація військово-політичного розколу світу й закінчення «холодної війни»

Прояви холодної війни:

1.Мілітаризація економіки. СРСР всю свою фінансову , трудову і матеріальну міць зосередила на посиленні військово-промислового комплексу в збиток розвитку сільського господарста і предметів першого вжитку.

2.Шалена гонка озброєнь: у великій кількості створюються нові види зброї, збільшується кількість військових баз.

3.Встановлюються тоталітарні режими в країнах Сх. та Центр. Європи.

4.Створюються військово-політичні блоки:

Ø НАТО (Північноатлантичний договір про спільну оборону, квітень 1949 р., під егідою США, спочатку  ввійшли 12 держав Північної півкулі: США,  Велика Британія, Бельгія, Данія, Ісландія, Люксембург, Франція, Норвегія, Португалія, Канада, Італія).   

Ø  ОВД (Організація Варшавського договору. травень 1955р., під егідою СРСР,   ввійшли: Албанія, Болгарія, Югославія, Угорщина, Румунія, Польща, НДР, Чехо-Словаччина, СРСР.)

5.«Доктрина Трумена» -  принцип стримування комунізму, сформульований  президентом США Гарі Труменом 12 березня 1947 року.

6.«План Маршала» -  план економічного оздоровлення Європи, який озвучив держсекретар США  Джордж Маршал.

7.Численні  втручання у внутрішні конфлікти інших держав:  війна у В’єтнамі, Афганістані, революція в Ефіопії, Мозамбіку).

8.Розкол певних країн на дві частини (розкол Німеччини, розкол Кореї, Китаю, В’єтнаму).

2.  «План Маршалла» передбачав:  

Ø надання допомоги європейським державам за умови використання її для зростання виробництва і фінансової стабілізації;  

Ø співробітництво з європейськими країнами у зниженні торговельних бар’єрів і, насамперед, створення сприятливих умов для імпорту ними американських товарів (європейські країни були зобов’язані на отриману фінансову допомогу закуповувати переважно американські товари);  

Ø  заохочення державних і приватних американських інвестицій.

В обмін на американські поставки продовольчих і промислових товарів, сировини, устаткування Європейські країни зобов’язувалися:  

Ø надавати уряду США інформацію про стан своєї економіки;  

Ø не допускати продажу стратегічних товарів СРСР;

Ø заохочувати приватне підприємництво;  

Ø відмовитися від політики націоналізації в промисловості;  

Ø вивести комуністів зі складу урядів.

  Реалізація «плану Маршалла» розпочалася з квітня 1948 р. Загальна сума асигнувань за «планом Маршалла» становила понад 13 млрд дол. США. Найбільшу за масштабами американську допомогу одержали ФРН, Велика Британія, Франція, Італія. Ініціатори плану запросили взяти участь у

3. Утворення ФРН

Ø У західній окупаційній зоні була проведена грошова реформа. Замість рейхсмарки, що повністю знецінилася, у 1948 р. ввели нову грошову одиницю — західнонімецьку марку. Ця реформа стабілізувала західнонімецьку економіку, зупинила інфляцію.

Ø  Розпочалося відновлення і створення нових партій. За ініціативи К. Аденауера протестанти і католики об’єдналися в єдину політичну партію — Християнсько-демократичний союз (ХДС) із його баварською «сестрою» — Християнсько-соціальним союзом (ХСС). Помітну роль відігравала ліберальна Вільна демократична партія (ВДП); впливовою залишалася Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН), що дистанціювалась від комуністичного впливу.

Ø 8 травня 1949 р. німецький парламент ухвалив Основний Закон (конституцію) нової західнонімецької держави, що був затверджений окупаційною владою.

Ø На карті Європи з’явилася нова держава — Федеративна Республіка Німеччина (ФРН) зі столицею в м. Бонні.

Ø Конституція закріпила основні громадянські й політичні свободи і проголосила ФРН демократичною федеративною державою.

Ø  У серпні 1949 р. на виборах у бундестаг переміг блок ХДС/ХСС.

Ø  К. Аденауера обрали федеральним канцлером.

4.Утворення НДР

Ø У радянській окупаційній зоні 7 жовтня 1949 р. Народна рада, обрана Німецьким народним конгресом, проголосила створення Німецької Демократичної Республіки (НДР).

Ø Прем’єр-міністром тимчасового уряду НДР став соціал-демократ

О. Гротеволь, а президентом був обраний комуніст В. Пік.

Ø Як і вся Німеччина, на чотири зони був розділений і Берлін. Його східна частина (радянська зона окупації) стала столицею НДР, а західна (окупаційні зони США, Великої Британії та Франції) —самокерованою територією, економічно і політично пов’язаною із ФРН.

Ø Розкол Німеччини став реальністю. Пізніше її символом стала Берлінська стіна, яка розділила Німеччину, Європу та долі людей.

Розкол Німеччини -  ФРН-  вересень 1949р. та НДР – жовтень 1949р.

24.11.20р.-11А клас

26.11.20р.-11Б клас

Тема. США

Завдання:

1.      Опрацювати параграф 9.

2.      Опрацювати матеріал до теми.

3.      Виписати важливі дати та поняття.

4.      Переглянити відео.

5.      ДЗ не відсилаємо.

6.      Готуємось до онлайн тесту 11А-01.12.20р., 11Б-03.12.20р.

 

США у 1945-1950 рр

40-50-ті pp. — президенство у США Г. Трумена (1945- 1952 pp.) від демократів, Д. Ейзенхауера (1953-1960 pp.)

Ø У післявоєнні роки у внутрішній політиці США посилились консервативні тенденції: серед підприємців ширилася думка про необхідність відмови від проведення ліберальних реформ, що не потрібно втручання держави в економічну діяльність;

Ø Відбувалося деяке обмеження демократичних свобод:

1947 р. Прийнято закон Тафта-Хартлі, який: ставив профспілки під контроль держави; — обмежував права робітників на страйки; комуністам заборонялося обіймати виборні посади у профспілках.

Ø 1950 р. Закон Маккарена-Вуда (“Закон про внутрішню безпеку”). Зобов’язував компартію та деякі інші організації зареєструватися в Міністерстві юстиції як “підривні” організації. За відмову від реєстрації—покарання: 5 років тюремного ув’язнення і штраф у розмірі 10 тис. доларів.

Ø 1954 р. Парламент засудив діяльність Дж. Маккарті.

Ø  Маккартизм— реакційна політична течія, що переслідувала за вільнодумство.

Ø Діяльність сенатора Дж. Маккарті та його прихильників дістала назву “полювання на відьм”, бо: — були обмежені конституційні права громадян США; — почалося переслідування інакомислячих; — переслідування велись за політичними мотивами.

Особливості економічного розвитку

Ø Внаслідок Другої світової війни фінансово-економічна тавійськова могутність США значно посилилась:

Ø зросла виробнича потужність промисловості;

Ø США мали 73% золотого запасу капіталістичного світу

Ø у 1946 р. США виробляли половину валового світового національного продукту і національний продукт у роки війни зріс удвічі;

Ø виробництво сільськогосподарської продукції зросло на 38%;

Ø  значно зросло виробництво промислової продукції:

Причини економічного процвітання після війни

Ø Ліквідовано військову й економічну могутність Німеччини та Японії.

Ø Послабилися Британська імперія та Франція.

Ø Територія США не постраждала від війни, збитки у війні були порівняно незначні.

Ø До США переїхало багато видатних вчених і фахівців з інших країн.

Ø Широко впроваджувалися у виробництво досягнення науково-технічної революції— автоматизовані системи, роботи, лазерна техніка, радіоелектроніка тощо.

Ø Було збережено основні принципи “нового курсу” Ф. Рузвельта про посилення ролі держави в економіці країни.

Ø  Здійснювалося стимулювання науково-технічного прогресу, створювалися нові та розширювалися діючі науково-дослідні центри.

Ø Вирішувалася проблема демобілізованих солдатів. Було прийнято “Солдатський білль про права”. Учасники війни забезпечувалися роботою, землею, житлом, безплатним навчанням і медичним обслуговуванням.

Ø 1946 р. Прийняли “Закон зайнятості”, яким держава регулювала використання трудових ресурсів і межу безробіття.

Ø Після війни було розпочато конверсію військового виробництва, внаслідок чого знизилися прибутки більшості американців, зросло безробіття.

Ø 1948 р. Було збільшено мінімальну заробітну плату та прийнято програму дешевого житла.

Д. Ейзенхауер в економічній політиці намагався обмежити державне регулювання і втручання держави у справи бізнесу. У 50-х рр. для соціально-економічного розвитку США - були характерні повільні темпи розйитку виробництва й часті кризи (1953-1954 рр.,1957-1958 рр., 1960-1961 рр.), збільшувалась кількість робітників невиробничої сфери, відбувався інтенсивний розвиток військово-промислового комплексу.

США у 1960-1970 рр

Внутрішня політика адміністрації Дж. Кеннеді 1960 р.

На президентських виборах США обрано від Демократичної партії Джона Кеннеді, віце-президентом став Ліндон Джонсон. Дж. Кеннеді оголосив програму своєї діяльності “Нові рубежі”

Мета внутрішньої політики Кеннеді—відродження США як світового лідера, стимулювання економічного зростання.

З цією метою планувалося:

Ø Розширити функції держави в економіці.

Ø Збільшити капіталовкладення в економіку.

Ø Зменшити інфляцію.

Ø Здійснювати підготовку кадрів за новими стандартами і потребами НТР.

Ø Збільшити асигнування на соціальні програми.

Ø . Скоротити податки.

Ø Надати допомогу фермерам.

Ø  Покращити становище негритянського населення.

У зовнішній політиці.Змінив доктрину “масової відплати” на доктрину “гнучкого реагування” на збройні конфлікти.

5 серпня 1963 р. У Москві США, СРСР та Велика Британія підписали Договір про заборону випробувань здерної зброї в атмосфері, космосі і під водою. 22 листопада 1963 р. Дж. Кеннеді був убитий в Далласі (штат Техас).

1964 р. Відбулися чергові президентські вибори. Президентом було обрано Ліндона Джонсона. Висунув план побудови “Великого суспільства” без злиднів, безробіття і злочинності.

З цією метою:

Ø Був підвищений рівень мінімальної зарплати.

Ø Фермерам надано нові кредити й субсидії.

Ø  Виділялися кошти на охорону здоров’я, підтримку спеціальних і середніх.шкіл.

Ø Прийнято закон про допомогу сім’ям з низькими доходами.

Ø Прийнято низку законів про надання громадянських прав негритянському населенню Америки

Зовнішня політика адміністрації Л. Джонсона:

Ø Висунув доктрину “гнучкого реагування'” про надання збройної підтримки антикомуністичним режимам.

Ø США розпочали війну у В’єтнамі у серпні 1964 р., спровокувавши збройний інцидент у Токійській затоці, що послугувало приводом для бомбування Північного В’єтнаму.

Ø 1973 р. Була підписана Паризька угода про припинення війни і відновлення миру у В’єтнамі. США, не досягнувши мети, змушені були вивести війська з В’єтнаму. У війні загинуло 60 тис. американських солдатів і офіцерів.

Ø Пожвавилися контакти США з СРСР.

Ø 1968 р. Було підписано Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, який до кінця року підписали 83 країни світу.

1969-1974 рр. Президентом СІЛА був республіканець Річард Ніксон. З метою оздоровлення економіки проголосив “нову економічну політику”.:

Ø Збільшено капіталовкладення в нові галузі економіки

Ø В економіку США залучено іноземний капітал.

Ø Введено контроль над цінами.

Ø Розпочато структурну Перебудову економіки, спрямовану на розвиток наукомісткого виробництва.

Зовнішня політика. Період розвитку розрядки міжнародної напруженості, послаблення “холодної війни”. “Нова стратегія в інтересах миру” наголосив на необхідності “спиратися не лише на силу”, а й на переговори з протилежною стороною. Концепцію “від ери конфронтації до ери переговорів”. Були укладені важливі радянсько-американські угоди: Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО), Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1).

“Уотергейтська справа” Під час виборчої кампанії 1972 р. було заарештовано кілька осіб, які проникли до штаб-квартири Демократичної партії в готелі “Уотергейт” у Вашингтоні, щоб встановити апаратуру для підслуховування

9 серпня 1974 р. під загрозою імпічменту Ніксон змушений був подати у відставку.

1974-1976 рр. — президентство Д. Форда припало на гостру економічну кризу 1974 -1975 рр.

 1975 р. Нарада з питань безпеки і співробітництва в Європі у Гельсинкі, в якій взяли участь керівники 33 європейських країн, США і Канади. Було підписано Заключний акт, де зафіксовано 10 принципів взаємовідносин між країнами.

1976 р. Новим президентом став Д. Картер, висунув доктрину “суперництва й співробітництва”.

Зовнішньополітична доктрина Д. Картера виходила з необхідності активного втручання США в будь-якій точці планети, де виникла загроза американським життєвим інтересам. Для цього було створено “сили швидкого реагування”.

США у 1980-2005 рр

“Рейганоміка” — економічна політика президента Р. Рейгана (1981-1988 рр.).

Р. Рейган запропонував програму “Відродження Америки”, в якій вклав низку економічних заходів (“рейганоміка”):

Ø Державне регулювання економіки було обмежене.

Ø Послаблено державну регламентацію підприємницької діяльності.

Ø Відмінено урядовий контроль за цінами на внутрішньому ринку.

Ø Зменшені соціальні програми, щоб пізніше компенсувати це за рахунок зростання економіки.

Ø Скорочувалися податки на 30% для всіх груп населення.

Ø  Збільшувалися капіталовкладення в передові галузі виробництва.

Ø Особлива увага приділялася розвиткові і стимулюванню приватного сектора.

Зовнішня політика. Прийнято доктрину “неоглобалізму”

Ø Р. Рейгана, якою передбачалося: використання військ США проти радянського впливу у. світі; глобальне протистояння СРСР. 1982 р.

Ø Р. Рейган закликав до хрестового походу проти СРСР, який він назвав “імперією зла”.

Ø  1983 р. Почалося розміщення американських ракет “Першинг-2” та “Томагавк” у Західній Європі. 4. 23 березня 1983 р. Р. Рейган обнародував плани “стратегічної оборонної ініціативи” (СОЇ), відомої під назвою “зоряні війни”, що погрожували перенесенню військового протистояння в космос.

Ø 1983 р. Американські війська вторгайся на Гренаду; в 1983^-1984 рр. — у Ліван.

Ø Могутня економіка США включилася у гонку озброєнь.

Ø 8 грудня 1987 р. Між СРСР і США був підписаний Договір про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності.

Президентство Джорджа Буша (1989-1992 рр.)

У 1992 р. президентом США обрали, а у 1996 р. переобрали на другий термін Б. Клінтона. У той час змінилася ситуація в світі:

Ø Розпався Радянський Союз» • Республіки СРСР стали незалежними.

Ø Завершилася “холодна війна”.

Ø Ліквідовано стратегічне протистояння двох світів— капіталістичного і соціалістичного.

Джордж Буш молодший Листопад 2000 р.

Ø 11 вересня 2001 р. Терористичні акти в СПІА, внаслідок яких було знищено Всесвітній торговий центр у Нью-Йорку, пошкоджено будівлю Пентагону у Вашингтоні—символи американської військової й фінансової могутності.

Економічне піднесення наприкінці XX — початку XXI ст

Причини економічної могутності США:

Ø Цьому сприяли зовнішньополітичні умови: закінчилася “холодна війна”, протистояння Заходу і Сходу.

Ø Наприкінці XX ст. США інтенсивно включилися у світовий інтеграційний процес

Ø Посилюється глобалізація американської економіки, її зв’язки з багатьма країнами світу. Діяльність транснаціональних американських компаній охоплюють увесь світ.

Ø Продовжується процес реформування системи управління й організації економіки. Відбувається процес освоєння новітніх інформаційних систем і технологій

Ø Зростають приватні інвестиції в комп’ютеризацію та інші новітні галузі, що сприяє підвищенню конкурентоспроможності американської економіки та зростанню матеріального добробуту США.

Ø США використовують сировинні ресурси всього світу. Маючи 4,6% населення планети, споживають 40% розроблених світових сировинних ресурсів.

Ø  У США проводиться низка заходів зі стимулювання сільського господарства.

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА США на початку ХХІ ст.

2009 р. президентом США (до 2017 р.) вперше став афроамериканець, демократ Барак Обама. Зовнішня політика його адміністрації ознаменувалась поверненням до координації дій із західноєвропейськими союзниками.Новий етап діалогу між США та Росією адміністрація Обами охрестила комп’ютерним терміном «перезавантаження» («reset»).

Дональд Трамп (президент США з 20 січня 2017 р.)

24.11.20р.-11А

26.11.20р.-11Б.

Практична робота «США, Великобританія, ФРН та НДР у післявоєнний період та до сьогодення»

План перезентації:

1.     Кількість слайдів-15.

2.     На першому слайді-назва країни.

3.     На останньому слайді-джерела.

4.     На другому слайді-характеристика політичної системи держави.

5.     Наступні слайди: характеристика розвитку держави по десятиліттях (післявоєнний час, 50-ті, 60-ті, 70-ті, 80-ті, 90-ті, початок ХХІ століття, на сучасному етапі)

6.     На останніх слайдах можна розмістити матеріал про традиції та розвиток культури.

7.     На слайді не може бути лише текст!

8.     Матеріал повинен бути цікавим!

9.     Слайдів може бути більше ніж 15. МЕНЬШЕ НЕ МОЖЕ БУТИ!

 01.12.20р.-11А клас

03.12.20р.-11Б клас

Тема. Франція. Італія.

Завдання:

1.      Опрацювати параграф 7.

2.      Опрацювати матеріал до теми.

3.      Виписати важливі дати та поняття.

4.      Переглянити відео.

5.      ДЗ не відсилаємо.

6.      Готуємось до онлайн тесту за темами США, Франція, Італія.

Матеріал до теми:

1.     Італія в перші роки після звільнення від фашизму

Провідна роль у політичному житті країни в перші післявоєнні роки належала Італійській комуністичній партії (ІКП), Християнсько-демократичній партії (ХДП) та Італійській соціалістичній партії (ІСП), які у роки війни очолювали Рух Опору.

  8 червня 1946 р. Італія була офіційно проголошена республікою. На становище в країні впливали зовнішньополітичні чинники. З одного боку, СРСР мав вплив на комуністів та інші ліві рухи. З іншого — президент США Г. Трумен заявив, що Італія одержить необхідну фінансову допомогу лише за умови, що в її уряді не буде комуністів. У травні 1947 р. членів ІКП вивели зі складу уряду, а в Соціалістичній партії відбувся розкол.

2.      Італійське «економічне диво»

Передумови італійського «економічного дива»:  

Ø відновлення основних фондів і використання досягнень НТР;

Ø  збільшення іноземної допомоги і капіталовкладень із-за кордону;  

Ø  розширення внутрішнього ринку, збільшення споживання;  

Ø  фінансові державні пільги великим корпораціям, малому й середньому бізнесу;  

Ø ереорієнтація економіки на прибуткові види діяльності;  

Ø створення великих державних підприємств.

Уряд стимулював процес централізації капіталу. Утворилися промислові імперії: «ФІАТ» — в автомобільній промисловості, «Монтекатіні» і «Піреллі» — у хімічній, «Едісон» — в електротехнічній.

У країні провели аграрну реформу. Селяни отримали 1,5 млн га землі. Удосконалювались соціальні програми. У країні активізувалося будівництво дешевих квартир для робітників, створювалися соціальні установи, налагоджувалася система охорони здоров’я. У результаті «економічного дива» Італія ввійшла до сімки найбільших індустріально розвинених країн світу.

3.     Соціально-політичний розвиток Італії в 1960–1980-ті роки

   На початку 1960-х років усе ще гострою залишалася проблема Півдня, що полягала в економічній відсталості шести областей південної частини Апеннінського півострова й островів Сицилія і Сардинія, де жила 1/3 населення Італії. У 1962 р. за участі соціал-демократів, республіканців, представників поміркованого крила ХДП християнський демократ А. Фанфані сформував перший лівоцентристський уряд. У наступні роки лівоцентристську коаліцію тривалий час очолював лідер ХДП А. Моро.

    У 1973–1975 рр. Італію, як і інші країни Заходу, охопила глибока економічна криза. У результаті дострокових парламентських виборів у липні 1976 р. було сформовано однопартійний кабінет ХДП на чолі з Д. Андреотті. Значна частина депутатів-комуністів підтримала уряд Андреотті. У цей період італійські комуністи стали на шлях «єврокомунізму», який, визнаючи основні положення комуністичної доктрини, передбачав демократизацію суспільства і захист прав людини.

4.     Загроза тероризму та мафії

   Наприкінці 1960-х років ліві угруповання створили терористичну організацію «Червоні бригади», представники якої вбивали політичних діячів, офіцерів поліції, суддів, журналістів, професорів — усіх, хто мав владу або вплив. Чисельність «Червоних бригад» сягала 25 тис.осіб.    Одночасно діяли неофашистські терористичні угруповання. Іншим чинником дестабілізаціїї в країні була мафія.

Мафія — таємна злочинна організація, яка діє методами шантажу, насильства, убивств та намагається впливати на політичне життя; заснована на круговій поруці, зв’язку з корумпованими державними чиновниками.

    У березні 1978 р. група терористів викрала експрем’єр-міністра Італії, голову ХДП Альдо Моро. 1979 року «Червоні бригади» перейшли від тактики індивідуального терору до нальотів. Загалом за 1979 р. здійснено 2150 нападів на виші, профспілки, офіси партій, поліцейські відділи тощо. На початку 1980-х років Італію приголомшили вибух на залізничному вокзалі в м. Болоньї, у результаті якого загинули 84 особи, і замах на главу католицької церкви Іоанна Павла II. Розуміючи небезпеку розгулу тероризму, влада перейшла в наступ щодо злочинного світу. У 1986 р. у столиці Сицилії — м. Палермо — відбувся найбільший в історії країни судовий процес над мафіозними структурами. На лаві підсудних опинилося близько 500 осіб.

5.     Італія наприкінці XX — на початку XXI ст.

    У 1992 р. італійська поліція розпочала широкомасштабну операцію «Чисті руки». У скандалах, пов’язаних з корупцією і зв’язками з мафією, виявилися замішаними найвпливовіші політичні сили. У 1994 р. парламент країни розпустили. Це означало закін чення історії Першої Республіки в Італії, що проіснувала майже пів століття. 53 На парламентських виборах у 2001 р. перемогу здобув консервативний блок «Дім Свободи», де провідна роль належала партії «Уперед, Італіє!» на чолі з її засновником і лідером С. Берлусконі. У 2008 р. С. Берлусконі знову переміг на виборах до парламенту Італії.

На виборах у 2018 р. упевнену перемогу здобула популістська партія «Рух 5 зірок», що отримала понад 32,5 %. Три з чотирьох основних партій («Рух 5 зірок», «Ліга», «Уперед, Італіє!») прихильно ставляться до Москви й Путіна, виступаючи за зняття санкцій з Росії, критично налаштовані до ЄС. Ці партії активно виступають проти мігрантів.

6.     ФРАНЦІЯ. Четверта Республіка (1946–1958 рр.)

13 листопада 1945 р. Установчі збори знову призначили главою

Тимчасового уряду генерала Шарля де Ґолля, героя Руху Опору під час

Другої світової війни у Франції.

До уряду ввійшли соціалісти, комуністи і представники НРП

(Народно-Республіканської партії). На референдумі утвердили конституцію Четвертої Республіки, що набула чинності з 24 грудня 1946 р.та вважалася однією з найдемократичніших у післявоєнній Європі.

Франція проголошувалася парламентською республікою. Президент республіки мав обмежені повноваження.

У травні 1958 р. в Алжирі спалахнула змова реакційного французького офіцерства, яке вимагало встановлення сильної влади у Франції. Налякані перспективою нового піднесення демократичного руху, у червні 1958 р. Національні збори передали владу генералу де Ґоллю як прем’єр-міністру з надзвичайними повноваженнями.

7.     Становлення П’ятої Республік

 21 грудня 1958 р. президентом Франції було обрано Шарля де Ґолля. З утвердженням конституції цього ж року розпочався відлік часу П’ятої Республіки. Політичні противники генерала характеризували її як «режим особистої влади» де Ґолля У 1962 р. Франція надала незалежність Алжиру. Французька колоніальна імперія припинила своє існування.

Економічна політика де Ґолля була досить успішною. За допомогою державних замовлень, субсидій та інших пільг швидкими 55 темпами розвивалися нові галузі — атомна й ракетно-космічна, виробництво ЕОМ, радіоелектроніка. Здійснено реконструкцію металообробної, хімічної, авіаційної промисловості.

 У зовнішній політиці де Ґолль попри те, що негативно ставився до комунізму, пішов на зближення з СРСР, щоб створити противагу США. У 1966 р. президент заявив про вихід Франції з військової організації НАТО за умови збереження участі в політичних структурах Північноатлантичного блоку.

   У Франції було створено атомну бомбу, розпочалося виробництво атомних підводних човнів і балістичних ракет. Президент виступав проти перетворення ЄЕС у наднаціональну організацію і наполягав на створенні «Європи вітчизн».

8.     «Червоний травень» у Франції

Травень 1968 р. ввійшов в історію Франції, та й усієї Західної Європи як місяць протестів молоді. Найактивнішими вони виявилися у Франції, а оскільки відбувалися під комуністичними й анар хістськими гаслами, то прийнято говорити про «червоний травень».

  6 червня було досягнуто згоди між профспілками, підприємцями і урядом про підвищення зарплати і соціальні програми. Де Ґолль розраховував на «мовчазну більшість» французів, які втомилися від заворушень, і не помилився. Голлісти отримали на виборах абсолютну більшість місць у парламенті. Але від репутаційного удару, завданого «червоним травнем», де Ґолль вже не оговтався. 1969 року, програвши референдум щодо реформи Сенату, він добровільно пішов у відставку.

9.     Франція у 1969–1990-ті роки

 На виборах у червні 1969 р. президентом Франції обрали Жоржа Помпіду, нового лідера голлістської партії. Проте навесні 1974 р. президент Ж. Помпіду раптово помер. Після президентських виборів у травні 1974 р. Францію очолив Валері Жискар д’Естен — лідер центристів. У 1981 р. новим президентом Франції обрали соціаліста Франсуа Міттерана.

Здійснювалася децентралізація влади: комунам, регіонам надавалися ширші повноваження.

   У 1990–1993 рр. у Франції вибухнула економічна криза, що була найтривалішою за період після Другої світової війни.

10.           Франція на початку ХХІ ст.

Економіка Франції зазнала кризи 2008 р. Проте з 2010 р. Франція виходить із рецесії. У політичному житті Франції посилюють свої позиції радикальні сили. На президентських виборах 2002 р. несподівано багато голосів отримала лідерка ультраправої партії «Народний фронт» Жан-Марі Ле Пен, погляди якої просякнуті шовінізмом і расизмом. Складними лишаються в країні релігійні проблеми. Навесні 2004 р. французький парламент ухвалив закон, спрямований на закріплення традиції відокремлення держави й релігії. Школярам заборонено з’являтися в державних установах, школах у мусульманських хустках (хіджабах), єврейських стосах і носити великі християнські хрести. Франція завжди залучала до себе іммігрантів, і насамперед вихідців з колишніх французьких колоній. Однак зростання імміграції супроводжується посиленням проявів расизму, ксенофобії й антисемітизму. Непоодинокими є випадки заворушень у міських кварталах, де живуть вихідці з Північної Африки.

 У 2007 р. президентом Франції став голліст Ніколя Саркозі (2007– 2012 рр.). У 2010 р. розголосу у французькому суспільстві та світі набуло рішення президента Саркозі про депортацію з країни ромів, які нелегально живуть на її території. Наступним президентом Франції став соціаліст Франсуа Олланд (2012–2017 рр.). У 2017 р. у другому турі президентських виборів у Франції переміг колишній соціаліст, лідер руху «Вперед!» Еммануель Макрон.

08.12.20р.-11А клас

10.12.20р.-11Б клас

Тема  «Особливості розвитку країн Центрально-Східної Європи в другій половині 1940-х — першій половині 1950-х рр.»

Завдання:

1.      Опрацювати параграф 11.

2.      Опрацювати матеріал до теми.

3.      Виписати важливі дати та поняття.

4.      Переглянити відео.

5.      ДЗ не відсилаємо.

6.      Готуємось до онлайн конференції та практичної роботи.

Матеріал до теми:

1.     РЕЗУЛЬТАТИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. ВСТАНОВЛЕННЯ КОМУНІСТИЧНИХ РЕЖИМІВ

Поняття «Центрально-Східна Європа» є скоріше геополітичним, ніж географічним. Воно окреслює той політично сформований регіон, що перебував у післявоєнні десятиріччя під впливом і контролем СРСР. Символічним кордоном між Західною та Східною Європою була Берлінська стіна.

    У роки Другої світової війни деякі з країн регіону були окуповані німецькими й італійськими військами (Польща, Чехія, Югославія, Албанія), інші стали союзниками Німеччини й Італії (Болгарія, Угорщина, Словаччина, Румунія). Війна принесла народам Центрально-Східної Європи горе людських втрат і господарську розруху.

    Наступ Червоної армії та активізація сил Опору в країнах Центрально-Східної Європи заклали передумови для створення урядів національних (народних) фронтів. Проте розгром нацистських сил створював для СРСР сприятливі передумови для політики «експорту революції» та розширення своїх сфер впливу.

Вирізняють такі етапи встановлення комуністичних режимів у країнах Центрально-Східної Європи:  

Ø створення коаліційних урядів, до складу яких, окрім комуністів, увійшли представники Руху Опору (1945–1946 рр.);  

Ø створення формально коаліційних урядів, ключові посади в яких належали комуністам (1946–1947 рр);  

Ø створення власне комуністичних урядів (1947–1948 рр.).

2.     ЗДІЙСНЕННЯ «СОЦІАЛІСТИЧНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ»

  У перші післявоєнні роки в Болгарії, Польщі, Угорщині, Румунії та Чехословаччині уряди Народних фронтів здійснили ряд демократичних перетворень:

Ø відродження багатопартійності;

Ø введення загального виборчого права;

Ø покарання військових злочинців;

Ø націоналізацію власності нацистських злочинців та їхніх поплічників;

Ø відновлення зруйнованої економіки;

Ø розв’язання соціальних проблем.

  У країнах Центрально-Східної Європи утвердився лад, який комуністи називали «народна демократія», хоча він нічого спільного не мав ні з народовладдям, ні з демократією. Лідерами цих країн ставали сталіністи — К. Готвальд (Чехословаччина), Б. Берут (Польща), М. Ракоші (Угорщина), Г. Георгіу-Деж (Румунія), В. Червенков (Болгарія), Е. Ходжа (Албанія), які поєднували вищу партійну і державну владу. В Албанії і Югославії з 1945 р. вся влада належала комуністам. В інших країнах регіону комуністи, спираючись на підтримку Москви, прибрали до своїх рук державний апарат, що давало можливість їм тримати під контролем підготовку і проведення парламентських виборів. Вони очолювали всі силові міністерства, створили фактично однопартійні уряди.

    У 1947–1948 рр., комуністи порівняно легко встановили свою безроздільну владу в країнах Центральної та Східної Європи. 1949 р. майже в усіх країнах регіону офіційно проголосили курс на побудову основ соціалізму.     «Перетворення» у сфері економіки були такими:  

Ø здійснення пришвидшеної індустріалізації шляхом націоналізації промисловості, сфери фінансів і торгівлі;  

Ø зосередження в руках держави системи управління всіма галузями промисловості,

Ø  введення обов’язкових для виконання державних планів економічного розвитку;  

Ø впровадження командно-адміністративної розподільчої системи;

Ø ліквідація приватної власності, вільних ринкових відносин, конкуренції;  

Ø проведення аграрної реформи, що переросла в розподіл земель і завершилася в більшості країн колективізацією.

«Перетворення» у політичній сфері:  

Ø зосередження влади в руках компартій, представницька і судова влада втратили самостійність;  

Ø ліквідація багатопартійної системи в країнах регіону (Угорщина, Румунія, Югославія, Албанія) або тільки її декларування (НДР, Польща, Чехословаччина, Болгарія);  

Ø ліквідація підприємців і самостійності селян, зайнятість більшості населення в державному секторі економіки.

  «Перетворення» у духовній сфері:  

Ø впровадження марксистської ідеології;  

Ø посилення ідеологічного контролю над усіма сферами духовного життя;  

Ø здійснення політичного терору щодо тих, хто виявляв невдоволення діями комуністів.

3.      СТАЛІНСЬКА МОДЕЛЬ СОЦІАЛІЗМУ ТА ЇЇ ВТІЛЕННЯ В БОЛГАРІЇ

3.1.         Встановлення монопольної влади комуністів

  На завершальному етапі Другої світової війни в Болгарії сформувався антифашистський Вітчизняний фронт (ВФ), що об’єднав комуністичну Болгарську робітничу партію (БРП), Болгарську робітничу соціал-демократичну партію (БРСДП), Болгарський землеробський народний союз (БЗНС) і впливову політичну групу «Ланка».

На початку вересня на територію Болгарії вступили війська Червоної армії.

9 вересня 1944 р. у м. Софії комуністи організували повстання і здійснили державний переворот. До влади прийшов Вітчизняний фронт, який сформував свій уряд, де переважали комуністи. Вони відразу розпочали репресії щодо своїх недавніх партнерів з Вітчизняного фронту. Після парламентських виборів у листопаді 1945 р. комуністи забезпечили собі більшість у парламенті та сформували однопартійний уряд. На нових виборах восени 1946 р., у яких взяли участь і представники опозиції, перемогу здобули болгарські комуністи, їхній уряд очолив Г. Дімітров. Підписавши в 1947 р. мирний договір із Болгарією, західні країни фактично визнали нову владу. На референдумі у вересні 1946 р. з питання збереження монархії більшість болгарських громадян (понад 90 %) висловилася за її ліквідацію. 9-річний цар Сімеон II разом зі старшими членами своєї родини залишив межі країни. Незабаром держава дістала нову назву — Народна Республіка Болгарія (НРБ

    Правляча БКП проголосила своєю метою будівництво соціалізму в країні. Основу економіки становила державна власність. Утверджувалися командно-адміністративні методи управління, ліквідувалася багатопартійність.

3.2.         Болгарія в післясталінську добу

   Після смерті Сталіна в 1953 р. у комуністичному керівництві Болгарії розгорнулася боротьба за владу в країні між сталіністом В. Червенковим і новим висуванцем Т. Живковим. Москва обрала Живкова, і той прийшов до влади. Режим Живкова не робив жодних спроб співвіднести динаміку індустріалізації з розв’язанням соціальних проблем. Відмовившись від докорінних внутрішніх реформ, ставку зробили на максимальне зближення із СРСР, демонстрацію повної політичної лояльності. 1960–1970-ті роки відзначилися певними економічними успіхами. Проте розвиток економіки відбувався здебільшого екстенсивним шляхом на централізованій, плановій основі. У середині 1980-х років в економіці Болгарії виникла глибока криза. З 1985 р. Болгарія змушена була ввозити зерно, картоплю, цибулю й інші продовольчі товари з-за кордону. Наростання кризи призвело до зниження і так невисокого життєвого рівня населення, посилення корупції. Тодор Живков — генеральний секретар ЦК Болгарської комуністичної партії. Водночас Живков стверджував, що в країні створена «монолітна єдність болгарської нації», що суперечило дійсності. Права турецького населення (у Болгарії жило понад 1 млн турків) зневажали: вели наступ проти ісламу, забороняли мусульманські обряди, а людей насильно змушували приймати болгарські прізвища й імена. Політбюро прийняло рішення про масову зміну турецьких і арабських імен на болгарські серед турецького населення. Були заборонені турецькі обряди, музика, національний одяг. У громадських їдальнях і магазинах у Варненській області встановили таблички з написом, що осіб, які розмовляють турецькою, не обслуговуватимуть. Знищенню підлягали мусульманські кладовища, а в муніципальних реєстрах змінили імена померлих людей. Так, у 1985 р. в 11 селах біля Павел-Бані діяв «руйнівний загін», який знищував мусульманські поховання. Загалом зруйнували близько 2000 турецьких могил. Апогею антитурецька кампанія досягла взимку 1984–1985 рр., коли розпочалося масове насильницьке перейменування турків. Зіткнення відбувалися між армією і турками, але цивільні особи болгарської національності не брали в них участі. Показово, що місцева влада окремих населених пунктів відмовлялася змінювати імена літнім туркам через повагу до них. Таким був реальний «комуністичний інтернаціоналізм». У країні зароджувалася опозиція тоталітарному режиму.

15.12.20р.-11А клас

17.12.20р.-11Б клас

Практична робота «Країни Центральної та Сдідної Європи у післявоєнний період та до сьогодення»

План перезентації:

1.      Кількість слайдів-15.

2.      На першому слайді-назва країни.

3.      На останньому слайді-джерела.

4.      На другому слайді-характеристика політичної системи держави.

5.      Наступні слайди: характеристика розвитку держави по десятиліттях (післявоєнний час, 50-ті, 60-ті, 70-ті, 80-ті, 90-ті, початок ХХІ століття, на сучасному етапі)

6.      На останніх слайдах можна розмістити матеріал про традиції та розвиток культури.

7.      На слайді не може бути лише текст!

22.12.20р.-11А клас

24.12.20р.-11Б клас

Урок узагальнення з теми «Держави Центрально- Східної Європи: трансформаційні процеси»

1.     Повторити параграфи 11-14.

2.     Опрацювати матеріал до тем.

3.     Підготуватися до усного опитування на онлайн конференції 22.12.20р.

29.12.20р.-11А клас

Тема «Японія»

Завдання:

1.      Опрацювати параграф 20.

2.      Опрацювати матеріал до теми.

3.      Виписати важливі дати та поняття.

4.      Переглянити відео.

5.      ДЗ не відсилаємо.

Матеріал до теми

1.     ЯПОНІЯ ПІСЛЯ ЗАКІНЧЕННЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

   Японія після закінчення Другої світової війни була зруйнована, а виробництво становило лише 14 % довоєнного рівня. Роботи бракувало для 10 млн осіб. У м. Токіо майже не залишилося вцілілих будівель. Транспорт не ходив. Електрику відключали. Імпорт ресурсів, від якого залежала країна, майже призупинили. Люди почувались пригніченими через атомні бомбардування Хіросіми й Нагасакі.

   Верховна влада в країні перейшла до рук американської окупаційної адміністрації, яка здійснила демократичні перетворення. Збройні сили Японії підлягали демобілізації, військові установи і таємну поліцію ліквідували. Звільняли політв’язнів, було ухвалено закон про профспілки. У країні вводилося загальне виборче право. Над головними військовими злочинцями відбувся судовий процес у м. Токіо. Розпускалися промислово-фінансові концерни, що несли відповідальність за розв’язання японської агресії. У ході аграрної реформи було ліквідовано поміщицьке землеволодіння. В умовах демократизації пожвавилася політична діяльність у країні.

  У листопаді 1946 р. парламент Японії утвердив нову конституцію країни, що набула чинності 3 травня 1947 р. (діє і сьогодні). Імператор (з 1926 р. — Хірохіто) перетворився на «символ єдності нації» і позбавлявся реальної політичної влади. Відтоді за формою державного правління Японія є парламентською монархією. Важливими особливостями конституції є закріплення в ній відмови «від воєн як суверенного права нації» і заборона на створення сухопутних, військово-морських і військово-повітряних сил.

2.     ЯПОНСЬКЕ «ЕКОНОМІЧНЕ ДИВО»

   З 1950-х і до 1960–1980-х років відбувалось стрімке зростання економіки, яке дістало назву японського «економічного дива».

Передумови японського «економічного дива»:  

Ø фінансова допомога США;

Ø американські кредити, великі замовлення під час воєн США в Кореї і В’єтнамі;

Ø закупівля ліцензій, патентів, використання нових технологій;

 На борту лінкора ВМС США «Міссурі», 2 вересня 1945 р.  було підписано  акт про капітуляцію. Від СРСР підписав генерал-лейтенант К. Дерев’янко — українець, уродженець Черкаської області.

  Господарями в країні були американці, яких представляв головнокомандувач окупаційних військ союзників Дуглас Макартур. Його радником був призначений банкір із м. Детройта Джозеф Додж. У 1949–1950 рр. він розробив план стабілізації японської економіки за допомогою «шокової терапії». Ці реформи й забезпечили японське «економічне диво».

 Зміст реформ:

Ø «Антимонопольна» реформа Було розформовано «дзабайцу» — монополії, замкнені сімейні концерни (у руках тільки чотирьох найбільших з них перебувало 40 % національного багатства)

Ø Відтворені потім корпорації вже не мали колишньої влади.

Ø У результаті реформи відбувся перерозподіл капіталів, розпочався процес утворення сучасних фінансових груп, які вступили в суперництво одна з одною.

Ø  Жорстка конкурентна боротьба позитивно вплинула на накопичення капіталу і зростання продуктивності праці.

Ø Сільськогосподарська реформа:Завдяки новим законам (кінець 1946 р.) держава викупила у поміщиків землі понад встановленого розміру і розпродала їх дешево селянам. Було встановлено низьку орендну плату — 1–4 % вартості

Ø Реформа податкової системи, запропонована американцем Доджем;  

Ø  відсутність значних військових витрат (не більш як 1 % ВНП);

Ø зниження цін на сировину і паливо на світових ринках;  

Ø відносна дешевизна японської робочої сили;

Ø японський менталітет, вроджена працьовитість японців, що мають високу довіру до уряду, який забезпечує відносно високі пенсії та соціальний захист; ця працьовитість дає змогу швидко впроваджувати нові технології та виробляти нові види продукції

Хірохіто, Імператор Сьова (1901–1989 рр.) народився в сім’ї спадкоємних принца Йосіхіто (згодом імператора) і принцеси Садако. 25 грудня 1926 р., після смерті батька, Хірохіто успадкував трон імператора і дав періоду свого правління девіз «Сьова» («епоха освіченого світу»). Він наполягав на необхідності мирного розв’язання міжнародних проблем, проте після початку війни прагнув воєнних перемог Японії.

Реформи у сфері праці та соціального забезпечення

Ø Відповідно до ухвалених у 1946–1947 рр. законів уперше було встановлено 8-годинний робочий день і 6-денна оплачувана відпустка та ін. Реалізація цих законів створювала основу для поліпшення умов праці і відпочинку працівників, підвищення їхніх доходів. Це позитивно позначилося на зростанні продуктивності праці, збільшенні власних заощаджень, що сприяло удосконаленню й розвитку виробництва.

 Реформа освіти

Ø Згідно із законом 1947 р. термін обов’язкового і безкоштовного навчання збільшили з шести до дев’яти років, існувало спільне навчання хлопців і дівчат.

Ø Управління середньою освітою децентралізували, що сприяло створенню широкої мережі коледжів та інститутів для підготовки кадрів середньої ланки і підвищення кваліфікації робітників.

Фінансова реформа

Ø У 1949–1950 рр. було здійснено комплекс заходів, відомих як програма економічної стабілізації.

Ø Економічне відродження відбувалося в умовах жорсткого державного контролю (системи державних ліцензій, фіксування цін і заробітної платні, раціонування торгівлі тощо).

Ø Було впроваджено цілковитий валютний контроль з боку держави

3.     Результати японського «економічного дива»

 У результаті реформ 1950–1973 рр. середньорічні темпи зростання економіки Японії становили близько 10–11 %. Це був найвищий показник серед розвинених країн. Японія наприкінці 1960-х років змогла посісти друге місце в західному світі за обсягом промислового виробництва, а на початку 1970-х і за обсягом ВНП. Обсяг японського експорту в 1957–1973 рр. зріс майже в 10 разів. Японія буквально засипала світ автомобілями, суднами, оптикою, електроустаткуванням, швейними машинами, радіоприймачами, фотоапаратами й телевізорами. За виробництвом важливих видів продукції Японія вийшла на друге місце після США. До того залежна від експорту сировини і палива Японія ввозила необроблену сировину і здійснювала в себе повний цикл її переробки. Водночас активно розвивався автомобільний і морський транспорт. На кожний з них припало до 40 % перевезень внутрішніх вантажів. На 1971 р. Японія перетворилася на одну з найбільших автомобільних країн світу, у якій налічувалося понад 12 млн автомобілів, а загальний тоннаж морського флоту (зокрема й гігантські танкери) перевищив 30 млн тонн. В обох видах діяльності це був другий показник у світі після США.

   Японія своїм післявоєнним підйомом витягнула на авансцену світової економіки всю Південно-Східну Азію. Цей феномен пізніше назвали «журавлиним клином»: у міру піднесення власної економіки і подорожчання робочої сили Японія почала переносити свої виробництва спочатку в країни четвірки «азійських тигрів», згодом у Малайзію, Таїланд і Філіппіни, потім у Китай, В’єтнам і Бірму. Саме це дало поштовх розвит кові всього регіону, який економісти сьогодні називають майбутнім економічним центром світу XXI ст.

  Японське «економічне диво» зробили можливим самі японці. Дисциплінованість, працьовитість і ретельність завжди були найважливішими рисами японського національного характеру. Протягом післявоєнних років японці працювали значно більше й інтенсивніше, ніж робітники в інших країнах світу, і за досить скромну винагороду. Японська мова збагатилася неологізмом «каросі» — «смерть від перевтоми на роботі».

4.      ЯПОНІЯ наприкінці ХХ — на початку ХХІ ст.

  У 1955 р. відбулося об’єднання Демократичної та Ліберальної партій. Нова партія дістала назву Ліберально-демократична партія (ЛДП). ЛДП перебувала при владі без перерви протягом 38 років (до 1993 р.). За ці роки змінилося 15 прем’єр-міністрів. Усі вони велику увагу приділяли збільшенню японського експорту, підвищенню конкурентоспроможності японських товарів на світових ринках. Для реалізації цих цілей знижували податки з корпорацій, що виробляли експортну продукцію; зменшували митні тарифи на імпорт сировини і напівфабрикатів, які використовували для виробництва експортних товарів; надавали пільгові державні кредити для експортерів. Японія пройшла випробування нафтовою кризою 1973 р., коли ціна на «чорне золото» значно зросла. Але ця проблема сприяла перебудові економіки, яка стала ще ефективнішою. У 1991 р. японська економіка зазнала наймасштабнішої кризи — лопнула величезна фінансова «мильна бульбашка» на ринку нерухомості. Це призвело країну до найтривалішої в її історії рецесії, яка дістала назву «втрачене десятиліття». У країні різко знизився попит на споживчі товари, скоротився потік інвестицій, зменшився обсяг зовнішньої торгівлі. Уряд Японії вжив заходів щодо зміцнення національної валюти, стабілізації економіки в цілому, посилення позицій держави на міжнародних ринках. З 2003 р. економіка країни знову почала зростати. Незважаючи на зменшення темпів економічного розвитку та кризу 2008 р., Японія лишається одним з лідерів світової економіки, за обсягом промислового виробництва посідає третє місце у світі після США та Китаю. Великим випробуванням для Японії була катастрофа на атомній електростанції «Фукусіма – 1», що сталася 12 березня 2011 р. У той день внаслідок найсильнішого в історії Японії землетрусу і викликаного ним цунамі на першому блоці атомної електростанції стався вибух, що призвів до руйнування залізобетонної оболонки реактора й викиду в атмосферу радіоактивних речовин; пізніше 10 000 тонн радіоактивно зараженої води було скинуто в море. Виникла загроза «нового Чорнобиля». Запобігти катастрофі вдалося лише завдяки професіоналізму й самовідданості інженерів, а також вогнеборців, солдатів і поліцейських. Бурхливий розвиток інфраструктури, надзвичайно широке використання електроніки й новітніх інформаційних технологій за умови сталої демократії були підґрунтям для формування в Японії постіндустріального суспільства. Попри шалений темп сучасного життя, для жителів країни дедалі важливішими стають традиційна для японців гармонія з природою, відчуття краси навколишнього світу.

5.      ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ЯПОНІЇ. ПРОБЛЕМА «ПІВНІЧНИХ ТЕРИТОРІЙ»

  Зовнішньополітичний курс Японії в другій половині XX ст. визначався стратегічним співробітництвом із США. США одержали право не тільки розміщувати в країні війська, а й мати військові бази, а Японія — нарощувати військовий потенціал. США вбачають у Японії свого головного союзника в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Важливим напрямом зовнішньої політики Японії є боротьба за повернення «північних територій — островів Ітуруп, Кунашир, Шикотан і Хабомай, якими володіє Росія. Незгода між Японією і Росією щодо приналежності цих південних островів Курильської гряди виникла в результаті їх окупації радянськими військами в 1945 р. під час Другої світової війни. Японія не визнає російського суверенітету над островами і вважає їх своїми. Зокрема, під час підписання СанФранциського мирного договору 1951 р. із союзниками Японія відмовилася від Курил і Південного Сахаліну, однак не визнала радянського суверенітету над чотирма островами південних Курил. СРСР, правонаступником якого є Росія, Сан-Франциський договір не підписав, вважаючи Курили своїми на підставі домовленостей союзників у ході Другої світової війни. У 1956 р. СРСР і Японія підписали декларацію про завершення воєнних дій, однак мирний договір так і не було підписано.

 11А-12.01.21р.

11Б-13.01.21р.

Тема «Індія та Пакістан»

Завдання:

1.      Опрацювати параграф 22.

2.      Опрацювати матеріал до теми.

3.      Виписати важливі дати та поняття.

4.      Переглянити відео.

5.       Підготуватися до онлайн конференції

6.      ДЗ не відсилаємо.

Матеріал до теми

Дати:

1947 р. — розділ колишньої колонії Великої Британії на два домініони — Індійський Союз і Пакистан

1947–1964 рр. — уряд Дж. Неру при владі

1947–1949 рр. — Перша індо-пакистанська війна

 1965 р. — Друга індо-пакистанська війна

1971 р. — Третя індо-пакистанська війна

 1998 р. — ядерні випробування Індії та Пакистану; країни набувають статусу ядерних держав

1.     ЗДОБУТТЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ НАРОДАМИ ІНДІЇ

   Народи Індії після Другої світової війни Індуїстів і мусульман в Індії представляли, відповідно, дві партії — Індійський національний конгрес (ІНК) на чолі з Джавахарлалом Неру і Мусульманська ліга, очолювана Мухаммедом Алі Джинною. Непримиренні позиції щодо майбутнього країни призвели у 1947 р. до збройного зіткнення між індуїстами і мусульманами. За цих умов парламент Великої Британії ухвалив «Акт про незалежність Індії» (набув чинності 15 серпня 1947 р.), що передбачав розділ колишньої колонії на два домініони — Індійський Союз і Пакистан. Проте кордони між двома новими державами були проведені без урахування національних та історичних особливостей, що призвело до тривалого індо-пакистанського конфлікту.   

   Крім цього, Пакистан складався з двох частин — західної та східної, між якими було 1600 км території Індії.

2.     Проблеми Пенджабу і Кашміру

     На цьому ґрунті посилилися релігійні розбіжності, що спричинили збройні зіткнення в Пенджабі, дорогами якого в протилежних напрямках рухалися одночасно сотні тисяч біженців. Це була безпрецедентна в історії Індії міграція людей, що охопила 16 млн осіб. Водночас розпочалися воєнні дії між індуїстами й мусульманами через князівство Кашмір. У 1947 р. між Індією і Пакистаном виник збройний конфлікт (Перша індо-пакистанська війна, 1947–1949 рр.). Лише 1 січня 1949 р. за посередництва ООН Індія і Пакистан уклали угоду про припинення вогню. Подробиці У серпні 1949 р. під егідою ООН була встановлена лінія припинення вогню. Під індійський контроль відійшло близько 60 % території Кашміру, решта дісталася Пакистану. СРСР заявив, що солідарний з Індією. США у цілому підтримували дії Пакистану.

3.     Становлення індійської держави

26 січня 1950 р. набула чинності конституція, за якою Індія проголошувалася «суверенною демократичною республікою» й одночасно залишалася членом Співдружності націй. У конституції закріплювалися демократичні свободи. У виборах до парламенту і в законодавчі збори штатів переміг ІНК. Перший уряд незалежної Індії очолив Дж. Неру.

 ВНУТРІШНЯ І ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ДЖ. НЕРУ

 Метою Дж. Неру та ІНК була побудова «суспільства соціалістичного зразка» на основі концепції «індійського (конгресистського) соціалізму». Вона означала не ліквідацію приватної власності, а обмеження «власницьких інстинктів і устремлінь» на благо суспільства.

   «Індійський соціалізм» будувався на принципах соціального компромісу і запобігання конфліктам на національно-релігійному підґрунті. Ця концепція була визначальною для наступних лідерів лівоцентристської орієнтації (Індіри Ганді, Раджива Ганді та ін.).

У 1952 р. в Індії розпочалася аграрна реформа. Земля від посередників-заміндарів переходила до тих, хто її обробляв. Аграрні перетворення були доповнені в наступні роки розвитком кооперації, упровадженням передових агротехнічних методів ведення господарства.

  Курс Дж. Неру на розвиток промисловості передбачав створення державного сектору, що мав зайняти «ключові позиції» в економіці країни. Велика Британія, США та інші західні держави передавали Індії свій технічний досвід, вкладали кошти в індійську промисловість.

   З 1955 р. швидко розвивалися економічні відносини між Індією та СРСР. У 1953 р. уряд розпочав адміністративну реформу для реорганізації територій штатів за мовно-національним принципом; ліквідовувалися князівства. Особливо гострою була мовна проблема. Конституція 1950 р. визначила 17 основних мов Індії, що мали статус національних; але офіційною, поряд з англійською, стала тільки хінді. Це в нехіндімовних районах сприймалося як національне гноблення. Зовнішньополітичний курс уряду Дж. Неру вирізнявся чіткістю позицій у питаннях боротьби за мир, протидії колоніалізму і расизму. У 1954 р. Індія і Китай уклали угоду про торгівлю. У ній уперше були зафіксовані п’ять принципів мирних відносин, що стали визначальними для багатьох країн у міжнародних відносинах.

 П’ять принципів мирних відносин  

Ø Рівність і взаємна вигода.  

Ø Мирне співіснування.  

Ø Взаємна повага територіальної цілісності і суверенітету.  

Ø Взаємний ненапад.  

Ø Взаємне невтручання у внутрішні справи одне одного.

Дж. Неру і його країна стояли у витоків Руху неприєднання.

Рух неприєднання (з 1961 р.) — міжнародне об’єднання країн світу, що визнають неприєднання до військових союзів великих держав одним з основних принципів своєї зовнішньої політики.

4.     ІНДО-ПАКИСТАНСЬКИЙ КОНФЛІКТ

  Суперечка між Пакистаном та Індією навколо регіону Кашмір не припинялася після 1947 р. і призвела до Другої індо-пакистанської війни (серпень — вересень 1965 р.), яка закінчилася під тиском ООН і не принесла відчутної переваги жодній зі сторін. Серед результатів війни було тісніше співробітництво Індії із СРСР, а з іншого боку — налагодження співробітництва Пакистану з Китаєм (у КНР наростали серйозні протиріччя з Індією через спірні території в Тибеті).

   Новий сплеск індо-пакистанського конфлікту стався на початку 1970-х років. Жителі східної частини Пакистану відчували себе «людьми другого сорту»: державною визнали мову, якою розмовляли на заході; у розвиток східної частини вкладали значно менше коштів. Крім цього, після потужного тропічного циклону «Бхола», жертвами якого стали близько 500 тис. осіб, центральну владу почали звинувачувати в бездіяльності та неефективному наданні допомоги. У 1970 р. на парламентських виборах перемогла партія «Ліга свободи», яка виступала за автономію Східного Пакистану. Згідно з конституцією, «Ліга свободи» могла сформувати уряд, але лідери Західного Пакистану були проти призначення Рахмана прем’єр-міністром. У результаті останній оголосив про початок боротьби за незалежність Східного Пакистану. Пакистанська армія розпочала операцію з придушення бунтівників, Рахмана заарештували. Після цього його брат зачитав по радіо текст декларації незалежності, що проголошував створення Бангладеш. Розпочалася громадянська війна.

16 грудня 1971 р. командувач пакистанських військ у Бангладеш підписав акт про капітуляцію. У результаті відокремлення від Пакистану Східної Бенгалії в регіоні утворилася нова держава — Народна Республіка Бангладеш.

Третя індо-пакистанська війна (грудень 1971 р.) була наймасштабнішим індо-пакистанським конфліктом другої половини XX ст., що призвів до багатьох тисяч загиблих, більшість з яких становили пакистанці. Улітку 1972 р. представники Індії та Пакистану підписали Угоду про припинення вогню.

Але конфлікт між країнами не вдалося врегулювати.

5.     УРЯДИ ІНДІРИ ГАНДІ

  У 1964 Дж. Неру помер. Індіра Ганді стала прем’єр-міністром у 1966 р.

Уряд І. Ганді усвідомлював необхідність проведення рішучих соціально-економічних реформ.

Програма передбачала:

Ø націоналізацію банків і системи загального страхування;

Ø поступову передачу державі експортної та імпортної торгівлі;

Ø організацію кооперативної торгівлі товарами широкого вжитку в місті та сільській місцевості;

Ø ефективні заходи щодо обмеження кількості монополій і концентрації економічної могутності;

Ø  встановлення обмежень на міське землеволодіння;

Ø продовження земельної реформи;

Ø ліквідацію пенсій і привілеїв князів.

 Представники правого крила ІНК, прихильники обмеження ролі держави в економіці, відповіли організованим опором. У 1969 р. в ІНК відбувся розкол і розпочалося створення двох паралельних організацій Конгресу по всій країні. Напередодні парламентських виборів було оголошено про створення коаліції опозиційних уряду партій, названої «Джаната фронт» (Народний фронт), до якого ввійшов і ІНК (О). У 1977 р. ДФ перетворили на нову партію — «Джаната парті» (Народна партія). На виборах до парламенту в 1977 р. «Джаната парті» здобула перемогу. Закінчилася 30-річна епоха перебування при владі ІНК. Поразка ІНК призвела до його остаточного розколу. На початку 1978 р. І. Ганді оголосила про створення нової партії, названої її ім’ям — ІНК (Індіра), що стояла на позиціях М. Ганді і Дж. Неру

 Основна мета політики уряду «Джаната парті» (до липня 1979 р.), а потім уряду партії «Бхаратія лок дал» (Індійська народна партія) полягала в тому, щоб викреслити з практики курс Дж. Неру. Втручання держави в економічні процеси значно зменшилося.

На парламентських виборах у 1980 р. ІНК (І) здобув абсолютну більшість мандатів у парламенті і сформував однопартійний уряд на чолі з І. Ганді. Уряд ІНК першорядну увагу приділив модернізації сільського господарства, програмі «інтегрованого» розвитку промисловості — великої, середньої та дрібної.

6.     КОНФЕСІЙНЕ ПРОТИСТОЯННЯ наприкінці ХХ ст.

 Сикхська проблема

Активізували свою діяльність сикхські екстремісти, які виступали за створення Держави Халістан на території індійського штату Пенджаб. Сикхізм (виник на початку XVI ст. в Пенджабі, Індія) Його засновник гуру Нанак проголосив головні правила сикхізму: роздуми про Бога і уславлення його; чесне життя у своєму домі на кошти, зароблені чесною працею; община, що має жити за директивами Великих Гуру. Кожний хлопчик-сикх отримує по батькові Сінгх, а кожна дівчинка — по батькові Каур. Десятий (і останній) гуру Гобинд Сингхе на рубежі XVII і XVIII ст. зобов’язав кожного сикха завжди носити зброю і бути готовим вступити в бій. Коли в Золотому храмі у м. Амрітсар оселився великий духовний авторитет сикхів Джарнаіл Сінгх Бхіндранвале, головна святиня перетворилася на штаб сепаратистів. Акцією відплати за штурм Золотого храму було вбивство Індіри Ганді 31 жовтня 1984 р., здійснене співробітниками охорони прем’єр-міністра. Убивство І. Ганді викликало масові погроми, у результаті яких загинули від п’яти до 30 тис.сикхів.

Сьогодні проблема сепаратизму сикхів не є для Індії особливо актуальною.

Тамільська проблема

Водночас із конфліктами між індуїстами та мусульманами в штаті Джамму і Кашмір нове вогнище напруги спалахнуло на півдні Індії — регіоні проживання близько 50 млн тамілів. На півночі сусіднього острова Цейлон, де виникла держава Шрі Ланка, також проживали таміли — давні мігранти з Індії, які сповідують індуїзм. Міжетнічні та міжрелігійні суперечки призвели до початку громадянської війни. Таміли розпочали збройну боротьбу за незалежність. Їхня організація «Тигри звільнення Таміл Ілама» (ТЗТІ) була створена в 1976 р. «Тигри» розгорнули бойові дії і на півдні Індії (штат Тамілланд), і проти 50-тисячного контингенту індійських військ на острові. Сепаратисти організовували атаки на урядові установи, аеропорти, готелі. Вони намагалися вбивати політиків — нападали навіть на президента Шрі-Ланки й індійського прем’єр-міністра. Їхньою «візитівкою» були підриви смертників в автобусах, поїздах, на мітингах. 21 травня 1991 р. терорист-смертник підірвав себе на мітингу в Мадрасі, вбивши прем’єр-міністра Індії Раджива Ганді (сина Індіри Ганді). Уряду Шрі-Ланки вдалося розгромити «тигрів» у 2009 р.

7.     ІНДІЯ на зламі ХХ–XXI ст. Соціально-політичний розвиток країни

До кінця 1980-х років правлячою партією Індії залишався ІНК (І). У його перемозі на парламентських виборах у 1984 р. важливу роль відіграла симпатія до загиблої І. Ганді й віра в те, що її син Раджив Ганді буде гідним наступником на посаді прем’єр-міністра. Уряд Р. Ганді (1984–1989 рр.) проголосив завданнями у внутрішній політиці подальше зміцнення єдності країни, боротьбу із сепаратизмом, бідністю, безробіттям, неграмотністю і хворобами. У 2004 р. перемогу на виборах знову одержав Індійський Національний Конгрес на чолі з його новим лідером Сонею Ганді (італійка за походженням, удова Раджива Ганді). Однак вона відмовилася обійняти посаду прем’єр-міністра, мотивуючи це рішення можливістю «викликати розкол в індійському суспільстві через своє національне походження». Главою уряду став член керівництва ІНК Манмохан Сінгх. Після чергових виборів, з 2014 р. крісло прем’єр-міністра Індії обійняв представник БДП Нарендра Моді. Новий лідер країни назвав своїм пріоритетом пришвидшити економічне зростання. Серед великих країн Індія має одні з найвищих у світі темпи економічного зростання.  

11А-13.01.21р.

11Б-14.01.21р.

Практична робота «ДЕРЖАВИ АЗІЇ, АФРИКИ, ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ»

План перезентації:

1.      Кількість слайдів-15.

2.      На першому слайді-назва країни.

3.      На останньому слайді-джерела.

4.      На другому слайді-характеристика політичної системи держави.

5.      Наступні слайди: характеристика розвитку держави по десятиліттях (післявоєнний час, 50-ті, 60-ті, 70-ті, 80-ті, 90-ті, початок ХХІ століття, на сучасному етапі)

6.      На останніх слайдах можна розмістити матеріал про традиції та розвиток культури.

7.      На слайді не може бути лише текст!

8.      Матеріал повинен бути цікавим!

9.      Слайдів може бути більше ніж 15. МЕНЬШЕ НЕ МОЖЕ БУТИ!

 11А-19.01.21р.

11Б-20.01.21р.

Тема «АФРИКА у другій половині ХХ — на початку ХХІ ст.»

Завдання:

1.      Опрацювати параграф 26.

2.      Опрацювати матеріал до теми.

3.      Виписати важливі дати та поняття.

4.      Переглянити відео.

5.       Підготуватися до онлайн конференції

6.      ДЗ не відсилаємо.

Дати:

Ø середина 1940-х — 1990 р. — процеси деколонізації в Африці

Ø 1960 р. — «Рік Африки»: здобуття незалежності 17 африканських країн

Ø  початок 1990-х років — ліквідація режиму апартеїду в ПАР

Ø 1994 р. — перші вільні загальні вибори в ПАР

Матеріал до теми

 

 

1.     ЗМІСТ ТА ЕТАПИ ДЕКОЛОНІЗАЦІЇ

Деколонізація — позбавлення колоніальної залежності; історичний процес надання незалежності та повного суверенітету домініонам, підмандатним територіям, колоніям, що відбувалося, передусім, в Азії та Африці, за допомогою як мирних, так і військових засобів.

 Процес деколонізації мав кілька етапів.

1. Середина 1940-х — середина 1950-х років. У цей період деколонізація відбувалася на Близькому Сході, у Південній Азії, Індокитаї. У 1956 р. цей процес захопив країни Магрибу (незалежність від Франції отримали Туніс і Марокко), Судан (від Великої Британії).

 2. Кінець 1950-х — 1960-ті роки. Цей період відзначається найбурхливішим характером деколонізації. 1960-й — «Рік Африки», коли незалежність отримали відразу 17 африканських країн.

3. 1970-ті роки. Припинила своє існування остання найдавніша колоніальна імперія — португальська.

4. 1980–1990-ті роки. Незалежність здобули останні уламки колоніальних імперій у Африці й Азії.

2. ДЕКОЛОНІЗАЦІЯ АФРИКИ

2.1. Здобуття незалежності країнами Магрибу.

 Алжир У 1954 р. в Алжирі розпочалося повстання проти колонізаторів. Французькі колонізатори відповідали терором, арештами і стратами. Однак Франція була не спроможна протистояти ескалації війни. У результаті переговорів вдалося укласти угоду, що передбачала проведення референдумів у Франції та в Алжирі, у ході яких більшість висловилася за незалежність колонії. У 1962 р. було проголошено Алжирську Народну Демократичну Республіку (АНДР).

У 1956 р. у Парижі відбулися франко-марокканські переговори, що підтвердили визнання незалежності Марокко під владою султана

 Мухаммеда V. Іноземні війська залишили країну. У 1956 р., у результаті франко-туніських переговорів, була укладена угода про надання незалежності Тунісу.

У 1951 р. за підтримки ООН Лівія здобула незалежність. Відкриття родовищ нафти на території Лівії в 1959 р. докорінно змінило її економіку. Проте встановлення згодом диктатури М. Каддафі та її ліквідація в часи «Арабської весни» призвели до тривалої політичної нестабільності і складної гуманітарної обстановки в країні.

2.2. «Рік Африки»

У 1957 р. Велика Британія надала незалежність своїй колонії Золотий Берег (сучасна Гана), а в 1958 р. — Гвінеї. Кульмінацією процесу деколонізації був 1960 р. — «Рік Африки», коли незалежність здобули відразу 17 країн африканського континенту. Серед них: 190  колишні французькі колонії: Камерун, Сенегал, Малагасійська Республіка (нині Демократична Республіка Мадагаскар), Нігер, Чад, Дагомея (сучасний Бенін), Верхня Вольта (сучасна БуркінаФасо), Габон, Берег Слонової Кістки (сучасний Кот-д’Івуар), Центрально-Африканська Республіка, Малі, Мавританія, Того (до 1956 р. була під англо-французьким управлінням), Республіка Конго (зі столицею Браззавіль);  u колишнє Бельгійське Конго (серед пізніших назв Конго-Кіншаса, Заїр, нині — Демократична Республіка Конго), колишня англійська колонія — Нігерія;  Сомалі (утворилася з італійської та британської колоній). 2.3. Здобуття незалежності країнами Тропічної Африки

   Після повстання в столиці країни Кіншасі бельгійці в 1960 р. були змушені залишити свою колонію — Бельгійське Конго. Міжплеменні конфлікти, політичні й економічні протиріччя призвели до громадянської війни. «Конголезька криза» тривала до 1965 р. Для відновлення порядку ООН довелося спрямувати в країну миротворчі сили.

  Конго стало першою африканською країною, на території якої у війні брали участь кубинці. З одного боку, це були кубинські контрреволюціонери, яких підтримували США і які воювали проти комунізму. З іншого боку воювали їхні співвітчизники та ідеологічні супротивники — кубинські революціонери на чолі з Че Геварою. У наступні роки тривав розпад колоніальної системи в Африці. Одна за іншою здобували незалежність колонії Великої Британії: у 1961 р. — Танганьїка, у 1962 р.– Уганда, у 1963 р. — Кенія, у 1964 р. — Занзібар. У 1964 р. відбулося об’єднання Танганьїки і Занзібару в нову державу — Об’єднану Республіку Танзанія. Тоді ж, у 1964 p., незалежність здобули Замбія і Малаві, у 1965 р. — Гамбія. До середини 1960-х років більшість країн Тропічної Африки звільнилася від колоніалізму.

3. КРАХ АПАРТЕЇДУ

3.1. Здобуття незалежності народами португальських колоній

Серед португальських колоній першою здобула незалежність у 1973 р. після тривалої збройної боротьби Гвінея-Бісау. Квітнева революція 1974 р. в Португалії створила сприятливі умови для здобуття незалежності португальськими колоніями. В Анголі в ході визвольної боротьби, у протиборстві з іншими угрупованнями, у 1975 р. перемогли війська Народного руху за визволення Анголи — Партії праці (МПЛА), лідери якої проголосили Народну Республіку Анголу (НРА) — державу прорадянської орієнтації. Для підтримки нової влади Куба перекинула в Анголу регулярні війська (СРСР спрямував військових спеціалістів). Розпочалася громадянська війна, під час якої зіткнулися геополітичні інтереси СРСР і країн Заходу. У Мозамбіку після здобуття незалежності в 1975 р. у політичному протистоянні брали участь Фронт визволення Мозамбіку (ФРЕЛІМО), що цього ж року прийшов до влади і висловив прихильність до соціалістичного розвитку

1.2.         Південна Родезія (Зімбабве)

   У британській колонії Південна Родезія (Зімбабве) жило понад 200 тис. осіб європейського походження і понад 8,8 млн африканців, позбавлених усіх прав. У 1965 р. владу в країні захопила «біла меншість» на чолі з прем’єр-міністром Я. Смітом. Однак «чорна більшість» розгорнула боротьбу за визволення країни під керівництвом Патріотичного фронту. Лондон був змушений скликати конференцію всіх протиборчих сторін. На основі досягнутого компромісу в 1980 р. відбулися вибори до парламенту Зімбабве, у яких переміг Патріотичний фронт. Новий уряд очолив один з його лідерів Р. Мугабе. У квітні 1980 р. була проголошена незалежна Республіка Зімбабве.

1.3.         Південно-Західна Африка (Намібія)

  Північно-Африканська Республіка (ПАР) перетворила територію Південно-Західної Африки (з 1968 р. — Намібії) на колонію, анексувавши її в 1949 р. З кінця 1950-х років у країні розгорнувся національно-визвольний рух, очолюваний Народною організацією ПівденноЗахідної Африки (СВАПО). У 1978 р. Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію, у якій передбачалося припинення вогню між військами ПАР і СВАПО, виведення військ ПАР із країни, проведення виборів. Однак ПАР затримала виконання резолюції більш як на 10 років. У 1988 р. завершилися переговори між ПАР, Анголою і Кубою про виведення військ і політичне врегулювання в країні. Згодом у Намібію ввели миротворчі сили ООН, а в 1990 р. була проголошена незалежність країни. Першим президентом Республіки Намібія був С. Нуйома — лідер СВАПО. Нове керівництво взяло курс на розвиток багатопартійної системи і ринкових відносин. 3.4. Південно-Африканська Республіка (ПАР) У 1910 р. Капська колонія, Наталь, Трансвааль і Оранжева Вільна держава об’єдналися в британський домініон — Південно-Африканський Союз (ПАС). З 1948 р. расистський режим ПАС офіційно ввів політику апартеїду. Терміни і поняття Апартеїд (мовою африканс — роздільне проживання) — крайня форма расової дискримінації. Означає позбавлення певних груп населення залежно від расової приналежності політичних, соціально-економічних і громадянських прав аж до територіальної ізоляції.

   Влада ПАС утворила 10 псевдодержав («бантустанів») для «чорних» і «кольорових» жителів країни. Території, де жили чорні, були тепер визначено як «білі», і місцеві перед від’їздом продавали їм свої землі задарма. У 1961–1994 рр. понад 3,5 млн людей насильно вивезли зі своїх будинків у «бантустани», де вони були приречені на злидні. Подробиці До 1950 р. уряд ПАС заборонив шлюби між білими і представниками інших рас. Згідно з прийнятими земельними законами більш як 80 % землі надали білій меншості, а чорним відтоді необхідно було мати з собою документи, які давали змогу перебувати в тому чи іншому районі. Для обмеження контакту між расами уряд апартеїду створив окремі державні установи для білих і темношкірих. Світова спільнота засудила расистський режим ПАС, а ООН увела проти нього санкції. Боротьбу проти апартеїду і дискримінації більшості населення ПАС (з 1961 р. — Південно-Африканська Республіка, ПАР) послаблювали політичні та міжплемінні суперечки. У країні існували два протиборчі політичні угруповання місцевого населення — Африканський національний конгрес (АНК), що представляв кілька африканських народностей, і зулуський Рух визволення (ІНКАТА). АНК, створений ще в 1912 р., тривалий час діяв підпільно, влаштовував акції громадянської непокори. У 1961 р. АНК утворив збройне формування «Спис нації», однак його діяльність була паралізована масовими арештами, а лідера АНК Нельсона Манделу засудили до довічного ув’язнення.     Внутрішньополітичний розвиток країни багато в чому визначала правляча з 1948 р. Націоналістична партія. Вона була ініціатором проведення всіх расистських законів. Проте після приходу до влади у 1989 р. лідера Націоналістичної партії Ф. де Клерка розпочався поступовий демонтаж системи апартеїду. У країні здійснювалися демократичні перетворення. У 1991 р. Націоналістична партія офіційно вибачилася перед народом своєї країни за політику апартеїду. У 1990 р. звільнили Н. Манделу. На перших вільних, нерасових виборах у країні у квітні 1994 р. переміг АНК, Н. Мандела став президентом ПАР.

2.     КРАЇНИ АФРИКИ на зламі ХХ–ХХІ ст.

   Південно-Африканська Республіка — єдина економічно розвинена держава Африки. Відносно високим рівнем економічного розвитку вирізняється ряд країн Північної Африки (Єгипет, Алжир, Марокко, Туніс). Африка має величезну кількість корисних копалин і є найбільшим їх постачальником на світовий ринок. Окремі африканські країни є значними у світовому масштабі експортерами нафти й інших видів палива й сировини. З іншого боку, жорстокі та затяжні громадянські війни в Анголі, Конго, Ліберії, Сьєрра-Леоне багато в чому були обумовлені саме боротьбою за надра цих країн. Уряди багатьох держав намагаються здійснювати економічні реформи, спрямовані на перехід до ринкових відносин, забезпечення економічної безпеки, інтеграцію у світові господарські процеси. Проте, здобувши політичну незалежність, молоді держави Африки фактично не стали економічно незалежними.

Основні проблеми африканських країн:  

Ø зростання залежності від зовнішніх чинників: кон’юнктури на світових товарних ринках, кредитів, закордонних інвестицій;  u низький рівень розвитку інфраструктури;  

Ø збереження загальної неграмотності та низької професійної кваліфікації значної частини населення;  

Ø високий рівень зовнішньої заборгованості;  

Ø поглиблення екологічної кризи;  

Ø збільшення соціальної нерівності, низький рівень доходів більшості населення;  u поширення СНІДу (у деяких країнах кількість інфікованих сягає 75 %), різних хвороб, зростання обороту наркотиків і зброї;  

Ø міжплеменні конфлікти, громадянські війни і кризи.

 20.01.21р.-11А

21.01.21р.-11Б

Урок узагальнення з теми «Країни Азії, Латинської Америки та Африки»

Завдання:

1.     Повторити параграфи 20-27.

2.     Опрацювати матеріал до уроків.

3.     Підготуватися до онлайн конференції.

4.     Підготуватися до онлайн тестів за темою.

 24.03.21р.-11А

25.03.21р.-11Б

Тема «Холодна війна»

Завдання:

1.      Опрацювати параграф 29.

2.      Опрацювати матеріал до теми.

3.      Виписати важливі дати та поняття.

4.      Переглянити відео.

5.       Підготуватися до онлайн конференції

 

Дати:

1945 р. — початок 1990-х років — «холодна війна»

1948–1949 рр. — перша Берлінська криза

1950–1953 рр. — війна в Кореї

1958–1963 рр. — друга Берлінська криза

1961 р. — спорудження Берлінської стіни

1962 р. — Карибська криза

1955–1975 рр. — війна США у В’єтнамі (В’єтнамська війна)

     1979–1989 рр. — радянська війна в Афганістані

Матеріал до теми

1.    Холодна війна Після 1945 р. розвиток подій у світі відбувався під знаком переходу від багатополюсності до двополюсності (чи біполярності). Цими двома полюсами на міжнародній арені були західний світ (його очолили США) і країни «соціалістичного табору» на чолі із СРСР. Формування двох полюсів на міжнародній арені відбувалося у формі жорсткої конфронтації між ними, що дістала назву «холодна війна».

До основних передумов виникнення «холодної війни» можна віднести:

Ø  Перетворення СРСР і США в «наддержави» і виникнення між ними гострих розбіжностей із питань післявоєнного устрою світу.  

Ø Різке загострення боротьби між СРСР і Заходом за сфери впливу в країнах «третього світу».  

Ø Утвердження радянської моделі тоталітарного суспільства у Східній Європі та протидію США поширенню комунізму у світі.

 Методи «холодної війни» включали в себе пропагандистську війну, активну участь США і СРСР, НАТО і країн Варшавського договору в регіональних конфліктах, боротьбу за вплив на країни «третього світу», економічне і технічне шпигунство, гонку ракетно-ядерних і звичайних озброєнь, активізацію діяльності розвідувальних служб, ідеологічні диверсії, стратегію взаємного ядерного залякування, протистояння військово-політичних блоків на міжнародній арені тощо.

Утворення в квітні 1949 р. Організації Північноатлантичного договору (НАТО) різко загострило протистояння між двома сторонами. У травні 1955 р. країни радянського блоку створили Організацію Варшавського договору. Тепер протистояння набуло блокового характеру.

2.    БЕРЛІНСЬКА КРИЗА

 Приводом до Берлінської кризи (1948–1949 рр.), одного з перших проявів «холодної війни», було проведення в західній частині Німеччини — Тризонії (території, окупованої військами США, Великої Британії та Франції) — грошової реформи і введення нової грошової одиниці. СРСР, скориставшись тим, що в угоді про статус окупованого Берліна не були передбачені правові основи чотирьох секторів міста, у червні 1948 р. створив перешкоди для транспортного сполучення між Західним Берліном (три сектори міста, де перебували війська США, Великої Британії та Франції) і Тризонією. Фактично радянські війська встановили блокаду Західного Берліна, що тривала 324 дні. Відповіддю західних країн було створення «повітряного мосту», що діяв понад рік. Американські та британські літаки доставили до Західного Берліна за цей час близько 1,6 млн тонн продовольства, медикаментів, палива, устаткування, інших вантажів. Проте жителі міста відчували значні труднощі, особливо у зв’язку з нестачею палива в зимовий період. Спроби ООН зняти блокаду виявилися безуспішними, однак введення ембарго (заборони) у ряді країн на постачання деяких товарів у Радянський Союз вплинуло на радянське керівництво, і СРСР зняв блокаду.

3.    ДРУГА БЕРЛІНСЬКА криза (Берлінська стіна)

  — конфлікт між СРСР та США у 1958–1963 рр.  навколо м. Берліна, розділеного на Східний Берлін (столицю НДР) і Західний Берлін, що перебував під контролем ФРН і країн «західного блоку». Загострення Берлінської кризи призвело до загрози прямого зіткнення радянських і американських військ. Епіцентром протистояння НАТО й ОВД був кордон між НДР і ФРН. Західний Берлін перетворився фактично на «фронтове місто», оточене територією НДР. Проте кордон між Західним і Східним Берліном (столицею НДР) був досить прозорим, і тисячі східних німців знаходили можливість перебратися в Західний Берлін, а потім — у ФРН. Масовий перехід на Захід завдавав значної шкоди економіці та політичному престижу НДР. У цих умовах радянське керівництво прийняло рішення спорудити стіну між Східним і Західним Берліном. Її звели за одну ніч — проти 13 серпня 1961 р. військові будівельники із СРСР і робітники НДР. Стіна мала 25 контрольно-пропускних пунктів, що надійно охороняли. Висота цього бетонного муру становила 4 м, довжина — 46 км. До його розмірів також можна додати ще 115 км — довжину кордону навколо Західного Берліна.

 Реакція США на цю акцію була різкою. 27 жовтня американські танки підтягнули до контрольно-пропускного пункту (КПП) «Чарлі» на вул. Фридрихштрассе. Навпроти них на відстані лише 200 м стояли готові до атаки радянські танки. Виникла реальна загроза прямого воєнного зіткнення радянських і американських військ. Цілу добу тривало протистояння. І все ж в умовах найгострішої міжнародної кризи радянські й американські керівники зуміли розробити засади компромісу, і військам віддали наказ відступити від кордону. Берлінська стіна простояла понад 28 років, ставши символом «холодної війни» та розколу Європи й усього світу на два ворожі табори.

4.    ВІЙНА В КОРЕЇ (1950–1953 рр.) У 1945 р. Корея тимчасово, як тоді

передбачалося, була розділена по 38-й паралелі. Північні райони окупували радянські війська, південні американські. У червні 1950 р. північнокорейські війська перейшли 38-му паралель і вторглися в Південну Корею. Добре підготовлена й озброєна Радянським Союзом північнокорейська армія через кілька тижнів після початку бойових дій вже контролювала 90% території Півдня країни. Однак Рада Безпеки ООН уже в липні 1950 р. прийняла резолюцію, що засуджувала агресію Корейської Народно-Демократичної Республіки (КНДР) і дала згоду на введення військ ООН для її відсічі. У липні 1950 р. командувачем військ ООН, основну силу яких становили збройні сили США, призначили генерала Д. Макартура. 15 вересня 1950 р. війська ООН висадили потужний десант на півдні Корейського півострова і відразу розпочали витісняти війська КНДР. У жовтні 1950 р. війська Макартура зайняли м. Пхеньян і вийшли до кордону КНР. Тоді на допомогу північнокорейцям прийшли так звані китайські «добровольці» — регулярні частини збройних сил КНР, а також радянські військові спеціалісти. У листопаді 1950 р. президент Трумен заявив, що США готові використовувати в Кореї атомну зброю. Уперше виникла загроза переростання локального конфлікту у світову ядерну війну. Союзники США по НАТО виступили проти застосування атомної зброї. Президент Трумен відступив. У 1950 р. фронт стабілізувався. Улітку 1951 р. розпочалися переговори, що завершилися підписанням у 1953 р. перемир’я. Цей документ зафіксував розкол Кореї та існування на Корейському півострові двох держав — Республіки Корея на півдні і КНДР на півночі.

5.    КАРИБСЬКА КРИЗА

   Карибська криза (у США використовують термін «Кубинська ракетна криза») — найнебезпечніша криза часів радянсько-американського протистояння у роки «холодної війни», що поставила світ на межу термо ядерної війни. Безпосередньою причиною кризи було таємне розміщення на Кубі радянських ракет з ядерними боєголовками. Передумови Карибської кризи формувалися після перемоги в 1959 р. революції на Кубі та приходу до влади Ф. Кастро, який згодом проголосив курс на побудову соціалізму і союз із СРСР. Американсько-кубинські відносини різко загострилися. У 1960 р. США встановили економічну блокаду Куби, а в січні 1961 р. розірвали з нею дипломатичні відносини. У квітні того самого року відбулася невдала висадка десанту збройних формувань кубинських емігрантів із США на територію Куби (на Плайя-Хірон). За цих умов Ф. Кастро звернувся по допомогу до СРСР. Радянське керівництво, з огляду на те, що Куба розташована поблизу узбережжя США (90 км), вирішило таємно розмістити на ньому ракети середнього радіуса дії та носії ядерної зброї — бомбардувальники Іл-28. Наявність ракет встановили розвідувальні органи США за допомогою аерофотозйомки. Але радянське керівництво рішуче заперечувало цей факт. Це ще більше стурбувало Сполучені Штати, які вперше зіткнулися з потенційною загрозою завдання ядерного удару по своїй території з баз поряд із своїми кордонами. Президент США Дж. Кеннеді оголосив про введення з 22 жовтня 1962 р. воєнно-морської блокади Куби і спрямував до її берегів 183 бойові кораблі американських ВМС. Усі радянські кораблі, що прямували до Куби, підлягали огляду. Радянський уряд у заяві від 23 жовтня характеризував дії США як морську блокаду і «безпрецедентні агресивні дії». Слідом за цим були приведені до бойової готовності війська США в Європі, збройні сили Варшавського договору.

   Уранці 24 жовтня два радянських судна наблизилися до лінії блокади в 500 милях від Куби, під прикриттям підводного човна. Назустріч ішов авіаносець «Ессекс» з протичовновими гвинтокрилами на борту. Американським військовим було віддано наказ у разі необхідності атакувати радянський підводний човен глибинними бомбами зі слабкими зарядами, щоб змусити його сплисти на поверхню. Але Хрущов не хотів ризикувати і наказав радянським суднам зупинитися на лінії блокади… Криза протистояння тривала з 22 по 28 жовтня 1962 р. Загроза ядерної катастрофи в ці дні була реальною, як ніколи раніше.

   Долю Карибської кризи вирішила таємна дипломатія США та СРСР.

28 жовтня відбулася таємна зустріч між американським послом Робертом Кеннеді та радянським послом Анатолієм Добриніним. Сторони домовилися врегулювати конфлікт політичними методами. СРСР погодився вивезти ракети з Куби в обмін на зняття Сполученими Штатами блокади острова і надання Кубі гарантій безпеки. Світ було врятовано від ядерної катастрофи.

6.    ВІЙНА У В’ЄТНАМІ

Після поразки французьких колоніальних військ в Індокитаї під час війни 1945–1954 рр. на конференції в м. Женеві у 1954 р. В’єтнам тимчасово розділили на дві частини: північну (Демократична Республіка В’єтнам, столиця — м. Ханой) і південну (Південний В’єтнам, столиця — м. Сайгон). Північним В’єтнамом керувала комуністична військово-політична організація «В’єтмінь» на чолі з Хо Ші Міном, а Південним В’єтнамом — імператор Бао Дай. Передбачалося, що країна возз’єднається 1956 р. після проведення на всій території вільних виборів. Однак обидві сторони відмовилися виконувати Женевську угоду 1954 р. і прагнули об’єднати країну без жодних виборів. У 1955 р. Південний В’єтнам проголосив створення Республіки В’єтнам. США організували підтримку його уряду, а з 1961 р. розпочали розміщувати свої війська на території Південного В’єтнаму.       Комуністичний режим Північного В’єтнаму (ДРВ) за підтримки СРСР та КНР розпочав неоголошену «партизанську» війну в Південному В’єтнамі засланими з Півночі диверсійними загонами. Таким чином, ДРВ та його союзники — Китай і Радянський Союз — здійснювали агресивні дії, спрямовані на поширення комунізму на теренах всього В’єтнаму й взагалі Індокитаю та Південно-Східної Азії.

В’єтнамська війна (1955–1975 рр.) — війна між комуністичним Північним В’єтнамом (підтримуваним СРСР та КНР) і Південним В’єтнамом (підтримуваним США, а також Австралією, Новою Зеландією, Південною Кореєю та ін

  Перший бій між військовими Північного В’єтнаму та підрозділами США відбувся 2 серпня 1964 р. в Тонкінській затоці, після чого напади на війська США стали регулярними. Через «Тонкінський інцидент» американський Конгрес 7 серпня 1964 р. ухвалив Тонкінську резолюцію, яка фактично означала оголошення війни Північному В’єтнаму. Розпочалися систематичні бомбардування території ДРВ — най масштабніші після Другої світової війни. Цілями авіаударів були порти, склади, вузлові станції, греблі й ГЕС у районі Ханоя. У відповідь СРСР постачав жителям півночі зенітно-ракетні комплекси, радіолокаційні станції. Лише за перший рік війни американці втратили 275 літаків.

   З 1968 р. масово застосовували «тактичні дефоліанти», через які дерева скидають листя і таким чином позбавляють партизан укриття. За в’єтнамськими оцінками, від побічних ефектів на здоров’я постраждали від 1 до 4 млн осіб. Після наступу військ Північного В’єтнаму на Сайгон, що супроводжувався величезними людськими втратами комуністичних військ, ВПС США здійснили «найбільш концентроване застосування потужності авіації у військовій історії». 110 тис.тонн бомб і тисячі артилерійських ударів знищили навколишні ліси до голих палиць.    

Враження, що в цій війні не можна перемогти, спричинило наростання антивоєнних виступів у США. Після переговорів у Парижі між делегаціями США і ДРВ з осені 1968 р. бомбардування території ДРВ припинили, проте жорстокі бої на землі тривали. На початку 1973 р. на Міжнародній конференції з В’єтнаму в Парижі за участі ДРВ і Південного В’єтнаму, а також Великої Британії, Індонезії, Канади, КНР, Польщі, СРСР, Угорщини, Франції та Генерального секретаря ООН сторони домовилися про виведення американських військ, визнання північанами Південного В’єтнаму та вільні вибори під егідою ООН. Проте північани продовжили бойові дії проти жителів півдня. Протистояння тривало до 1975 р., допоки 30 квітня північнов’єтнамські війська не захопили столицю Південного В’єтнаму м. Сайгон. Після закінчення катастрофічної за втратами В’єтнамської війни (1955–1975 рр.) В’єтнам пережив нове випробування — війну з Китаєм у 1979 р.

  У В’єтнамі певний час ще здійснювали соціалістичні перетворення, але у 1990-х країна провела ринкові реформи, дочекалася зняття американських санкцій, залучила близько 60 млдр дол. США іноземних інвестицій. На кінець 2018 р. ВВП В’єтнаму склав 241 млрд дол. США (46-те місце з 190 країн світу в рейтингу МФВ, де Україна посідає 62-гe місце).

7.    ВІЙНА В АФГАНІСТАНІ (1979–1989 рр.)

СРСР та США розглядали Афганістан як стратегічно важливий транзитний коридор. Для Радянського Союзу принципове значення мав також спільний кордон Афганістану з радянськими республіками Середньої Азії: він розділив киргизів, таджиків та інші азійські народи між СРСР та «ісламським світом». У 1973 р. Афганістан проголосили республікою, першим президентом якої став Мухаммед Дауд. 27 квітня 1978 р. за підтримки радянських спецслужб в Афганістані відбувся державний переворот. До влади в країні прийшов ставленик Кремля та особистий друг Л. Брежнєва — Мухаммед Таракі. За вказівкою Москви він одразу почав насаджувати у фактично середньовічному суспільстві досвід СРСР, вдавшись до примусової колективізації. Населення радикалізувалося. Релігія об’єднала афганців проти комунізму, який загрожував їхньому усталеному способу життя. Восени Афганістан сколихнув ще один державний переворот, Таракі відсторонили від влади. До Кремля почали надходити суперечливі дані про те, що новий лідер країни — Хафізулла Амін — агент ЦРУ, а Вашингтон начебто вже обдумує плани, як розмістити в Афганістані бази НАТО.

   Радянський лідер Л. Брежнєв під лозунгом «допомоги братньому афганському народу» ухвалив рішення — ввести війська до Афганістану. Історичний анекдот Запитання «братнім, дружнім

Радянські керівники планували спершу замінити Аміна лояльним Кремлю політиком, а потім — спільно з афганською армією приборкати повстанців. Уведення радянських військ розпочалося на підставі постанови політбюро ЦК КПРС, без формального рішення щодо цього Верховної Ради (парламенту) СРСР. «Обмежений контингент» радянських військ в Афганістані становив 100 тис.військових. Регулярна радянська армія виявилася не готовою до партизанської війни в горах і пустелях Афганістану. Через внутрішні конфлікти афганська армія розвалювалася — солдати та офіцери масово переходили на бік повстанців («моджахедів»). Як наслідок, противники завжди знали про плани радянських наступальних операцій, завдаючи СРСР величезних втрат. Для того щоб стримати радянську експансію, країни Заходу надавали повстанцям фінансову та військову підтримку. Американські переносні протиповітряні ракети «Стінгер» були справжнім жахом для радянських літаків і гвинтокрилів. Радянські солдати гинули в Афганістані передусім від власної ж зброї. Єгипет та Китай продавали повстанцям радянську зброю, яку Москва дарувала свого часу «братнім народам». Радянські війська не мали змоги утримувати зайняті території і передавали їх афганській армії. А та, як правило, без бою їх залишала. СРСР не міг не тільки розгромити противника, але й хоча б частково перекрити нескінченний потік зброї та бойовиків з Пакистану. Через вторгнення до Афганістану СРСР опинився в міжнародній ізоляції. Війна та санкції виснажували радянську економіку. А внаслідок перебудови та політики гласності приховувати від громадськості участь СРСР в афганській війні було дедалі складніше. Тому М. Горбачов погодився вивести радянські війська. 14 квітня 1988 р. СРСР, США, Пакистан та Афганістан підписали Женевські угоди про поетапне мирне розв’язання афганської проблеми. Виведення радянських військ з Афганістану тривало з 15 травня 1988 р. і завершилося 15 лютого 1989 р.

30.03.21р.-11А

31.03.21р.-11Б

Тема «ПЕРІОД «РОЗРЯДКИ» В МІЖНАРОДНІЙ ПОЛІТИЦІ»

Завдання:

1.      Опрацювати параграф 29.

2.      Опрацювати матеріал до теми.

3.      Виписати важливі дати та поняття.

4.      Переглянити відео.

5.       Підготуватися до онлайн конференції

Дати:

1975 р. — Гельсінська конференція, прийняття Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі

1985–1991 рр. . — американсько-радянські угоди про обмеження гонки озброєнь

Матеріал до теми:

1.     ПЕРЕДУМОВИ «РОЗРЯДКИ»

Розрядка — історичний період зменшення міжнародної напруженості, ослаблення військового й політичного протистояння та нормалізація відносин між західним блоком держав, НАТО на чолі з США та комуністичним блоком, ОВД на чолі з СРСР.

Період розрядки охоплює період з кінця 1960-х до кінця 1970-х років, його кульмінацією стала Міжнародна Гельсінська конференція у 1975 р. Розрядка фактично перервалася у 1979/1980 рр., коли СРСР здійснив агресію проти Афганістану.

Основні передумови розрядки були такі:  

Ø досягнення військово-стратегічного паритету (рівноваги) між СРСР і США — усвідомлення громадськістю і керівниками провідних держав катастрофічності будь-якого ядерного конфлікту;  

Ø негативний вплив гонки озброєнь на економіку СРСР та інших країн світу, посилення антивоєнного руху в США та інших державах, великі людські втрати й моральна криза під час війни у В’єтнамі;

Ø  поглиблення взаємозалежності і взаємозв’язку країн світу, неможливість наодинці розв’язати екологічні, енергетичні та інші глобальні проблеми.

1 червня 1968 р. Генеральна Асамблея ООН схвалила Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). Відтоді ДНЯЗ підписали 190 країн. Унікальність договору полягає в тому, що немає жодної іншої міжнародної угоди, яка ґрунтується на домовленостях між неядерними і ядерними державами; до останніх офіційно належать Велика Британія, Китай, СРСР (після його розпаду — Росія), Франція і США. Сьогодні не є учасниками ДНЯЗ Ізраїль, Індія, Пакистан та КНДР.

  А в січні 1965 р. Політичний Консультативний Комітет країн-учасниць Варшавського договору звернувся до всіх європейських країн із пропозицією скликати загальноєвропейську нараду для обговорення заходів колективної безпеки в Європі. Новий канцлер ФРН В. Брандт запропонував відмовитися від «холодної війни» і налагодити нормальні відносини з країнами Європи, насамперед з СРСР і Польщею.

  У 1970 р. укладено договір між ФРН та СРСР про визнання повоєнних кордонів і подібні договори з Польщею та Чехословаччиною.    Пом’якшенню політичного клімату в Європі сприяло також встановлення міждержавних відносин ФРН з НДР.

 У вересні 1971 р. вдалося підписати чотиристоронню угоду щодо Західного Берліна.

Радянсько-американські домовленості з обмеження гонки озброєнь:

Ø  Договір щодо протиракетної оборони (ПРО) і Договір щодо обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСВ), 1972 р.;  

Ø  Конвенція про заборону бактеріологічної зброї та її знищення (1972 р.);  

Ø Договір про обмеження підземних випробувань ядерної зброї (1974 р.) та ін.

2.     ГЕЛЬСІНСЬКА МІЖНАРОДНА КОНФЕРЕНЦІЯ ТА ЇЇ ЗНАЧЕННЯ    

Підготовка до конференції розпочалася восени 1972 р. за ініціативи Фінляндії. Складність перших підготовчих зустрічей у Гельсінкі пояснювалась участю в них країн-членів Варшавського договору, НАТО та нейтральних держав. 1 серпня 1975 р. у фінській столиці зібралися представники 33 країн Європи (Албанія не брала участі в нараді), а також США і Канади. На урочистому відкритті Гельсінської конференції виступили президент Фінляндії У. Кекконен, генеральний секретар ООН К. Вальдхайм, голови держав чи урядів усіх держав-учасниць саміту. Цього ж дня був підписаний Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі (Гельсінський акт). У цьому документі зафіксовано десять основоположних принципів міждержавних відносин:

Ø Суверенна рівність, повага прав, притаманних суверенітету.

Ø Незастосування сили або погрози силою.

Ø  Непорушність кордонів.

Ø Територіальна цілісність держав.

Ø Мирне врегулювання суперечок.

Ø Невтручання у внутрішні справи (держави також відмовилися від надання прямої чи непрямої допомоги терористичній, підривній чи іншій діяльності, спрямованій на насильницьке повалення режиму іншої держави-учасниці).

Ø Повага прав людини й основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії та переконань.

Ø Рівноправ’я та право народів розпоряджатися своєю долею.

Ø Співробітництво між державами.

Ø Сумлінне виконання зобов’язань за міжнародним правом.

Гельсінська нарада стала переломною подією періоду розрядки. В Гельсінкі були закладені основи важливих сучасних європейських структур. Так, здійснювати контроль за дотриманням положень Гельсінського акта була покликана Нарада з безпеки та співробітництва у Європі (НБСЄ). З 1995 р. назва була змінена на Організацію з безпеки та співробітництва у Європі (ОБСЄ), що використовується сьогодні.

З 1990-х років у структурі ОБСЄ були створені постійно діючі інституції:

Ø Парламентська асамблея;  

Ø Форум із питань безпеки (збирається щотижня у Відні);  

Ø Бюро з демократичних інститутів і прав людини;  

Ø Бюро у справах національних меншин.

3. «НОВЕ ПОЛІТИЧНЕ МИСЛЕННЯ»

 Усупереч політиці розрядки СРСР і Куба розгорнули експансію на Африканському континенті, підтримуючи ліві сили в Анголі, Мозамбіку, Ефіопії, Сомалі, Південному Ємені.

    Введення радянських військ до Афганістану означало остаточний зрив політики розрядки. Апогею напруженості радянсько-американська конфронтація досягла під час першого терміну (1981–1985 рр.) перебування при владі 40-го президента США Р. Рейгана.

  Зокрема, 23 березня 1983 р. президент США зробив заяву про розроблення в США Стратегічної оборонної ініціативи (СОІ), більш відомою за назвою «зоряних війн». Президент США оголосив СРСР «імперією зла» та закликав до «хрестового походу» проти комунізму. Трагічним виявом військово-політичної напруженості стало знищення 1 вересня 1983 р. радянськими засобами протиповітряної оборони над о. Сахалін південнокорейського літака, у результаті чого загинули 296 пасажирів.

Основні принципи «нового політичного мислення»:  

Ø пріоритет загальнолюдських цінностей, визнання загальнолюдських норм моралі як основи політики;  

Ø усвідомлення всеосяжного характеру проблем міжнародної безпеки;

Ø  розуміння мирного співіснування країн з різним соціально-політичним устроєм не як форми класової боротьби, а як політики взаємних компромісів;  

Ø усвідомлення необхідності спільних зусиль для розв’язання глобальних проблем людства та його виживання в «ядерно-космічну добу».

  М. Горбачов оголосив про припинення з квітня 1985 р. розгортання ракет середньої дальності (СС-20) у країнах Східної Європи і в Європейській частині СРСР та про введення із серпня 1985 р. одностороннього мораторію на ядерні випробування, що діяв півтора року.

   19–21 листопада 1985 р. у м. Женеві (Швейцарія) відбулася перша за роки радянської «перебудови» радянсько-американська зустріч на вищому рівні між президентом США Р. Рейганом і радянським лідером М. Горбачовим. За результатами переговорів було досягнуто принципової згоди про значне скорочення стратегічних наступальних озброєнь.

   У 1987 р. у Вашингтоні М. Горбачов і Р. Рейган підписали Договір про ліквідацію ракет середньої та малої дальності.

    Завершення епохи «холодної війни» відбулося наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років. Цьому сприяли остаточне виведення радянських військ з Афганістану; руйнування Берлінської стіни — символу «залізної завіси»; антитоталітарні революції в країнах Східної Європи; ряд найважливіших радянсько-американських угод та ін.

    Під час зустрічі М. Горбачова з Дж. Бушем на Мальті в грудні 1989 р. було заявлено, що СРСР і США перестали розглядати один одного як потенційних супротивників. Ця заява означала закінчення епохи «холодної війни».

  1 липня 1991 р. учасники Організації Варшавського договору підписали протокол про припинення діяльності цієї організації.

30–31 липня 1991 р. М. Горбачов і Дж. Буш підписали в Москві Договір про обмеження і скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1), відповідно до якого передбачалося взаємне (на 30– 40 %) зменшення ядерних арсеналів. Уперше роззброювання найбільших держав світу досягло таких масштабів.

 Завершення «холодної війни» наприкінці ХХ ст. мало велике міжнародне значення:

1. Зменшилася загроза виникнення третьої світової війни, поліпшилася атмосфера міжнародних відносин.

2. Пришвидшився процес становлення єдиного світового ринку, заснованого на ринковій економіці.

 3. Знизилися витрати на гонку озброєнь, з’явилося більше можливостей для розв’язання глобальних проблем людства.

 4. СРСР зазнав поразки у «холодній війні», що було однією з передумов розпаду СРСР і соціалістичної системи у світі.

 4. ВІЙНИ, КОНФЛІКТИ наприкінці ХХ — на початку XXI ст.    

1. Війна між Іраком та Іраном (1980–1988 рр.)

У вересні 1980 р. різко загострилися відносини між Іраком та Іраном. Іракська армія розпочала наступ на півдні Ірану.

Причинами іракського вторгнення були:

Ø невдоволення впливом режиму Хомейні на іракських шиїтів;  u підтримка Іраном боротьби іракських курдів проти багдадського режиму;  

Ø багаторічні територіальні суперечки та ін..

Шиїзм — другий за значенням і кількістю послідовників (після сунізму) напрям в ісламі

  У серпні 1988 р. завдяки зусиллям ООН було досягнуто домовленості про початок мирних переговорів між Іраном і Іраком. Невдовзі Ірак вивів свої війська з іранської території, у 1990 р. були відновлені дипломатичні відносини між країнами.

2.  Війна в Перській затоці 1991 р.

На початку серпня 1990 р. іракські війська вторглися на територію Кувейту. Приводом для цього послужили територіальні домагання іракського режиму на чолі з диктатором С. Хусейном до сусідньої держави, що має найбагатші родовища нафти. Згодом Багдад оголосив про «об’єднання повністю і назавжди» Кувейту з Іраком і перетворення його на свою 19-ту провінцію. 15 січня 1991 р. скінчилася «пауза доброї волі», надана Іраку РБ ООН для евакуації військ із Кувейту.

  У ніч проти 17 січня війська багатонаціональних сил, що складала іракська техніка, знищена військами коаліції, та розбиті транспортні засоби 213 лися з контингенту здебільшого США, Великої Британії, Франції, ряду арабських держав, на підставі винесеного РБ ООН рішення про використання «всіх необхідних засобів для відновлення миру і безпеки в цьому регіоні», розпочали воєнні дії проти Іраку. Операція дістала назву «Буря в пустелі». Наприкінці лютого 1991 р. Ірак капітулював і відповідно до ультиматуму РБ ООН вивів свої війська з Кувейту.

3.     Небезпека виникнення нової війни між Індією і Пакистаном

  Нова ескалація конфлікту на індо-пакистанському кордоні розпочалася у 1999 р., коли пакистанські найманці та регулярні війська вторглися в індійський штат Джамму і Кашмір, унаслідок чого в прикордонних районах розгорнулися бойові дії між індійцями і пакистанцями. 13 грудня 2001 р. терористи влаштували криваву бійню в індійському парламенті, унаслідок якої загинули 13 осіб, зокрема п’ять нападників. Індійська влада обвинуватила в теракті Пакистан. Дві країни, які мали ядерну зброю та чисельність населення на той час близько 1,2 млрд осіб, опинилися на межі війни.

4.     Війна між Ефіопією і Еритреєю

  У грудні 1994 р. була ухвалена Конституція Ефіопії. Усім суб’єктам федерації надавалися автономні права аж до відокремлення. На референдумі, що відбувся в Еритреї у квітні 1998 р., 99,8 % його учасників проголосували за створення незалежної держави. Суверенітет Еритреї визнала Ефіопія, однак кордон між двома країнами не був чітко визначений. У травні 1998 р. еритрейські війська вторглися у спірні райони і завоювали їх. Незважаючи на зусилля ООН і Організації африканської єдності, у 2000 р. бойові дії відновилися. Війська Ефіопії розгромили супротивника і наблизилися до столиці Еритреї. Лише під тиском провідних держав у червні 2000 р. Ефіопія і Еритрея уклали угоду про припинення воєнних дій. У війні загинули і були поранені понад 370 тис. еритрейців і близько 350 тис. жителів Ефіопії.

5.     Війна в Іраку в 2003 р.

  На початку 1998 р. конфлікт між США й Іраком спалахнув з новою силою. За звітами інспекторів ООН, Ірак не виконував вимоги ООН щодо знищення хімічної та біологічної зброї. Після закінчення терміну ультиматуму, пред’явленого С. Хусейну президентом Бушем, 20 березня 2003 р. збройні сили США та їхні союзники розпочали бойові дії. Після ракетно-бомбових ударів стартувала сухопутна операція військ антиіракської коаліції. На початку травня 2003 р. столиця Іраку вже перебувала під повним контролем американських військ. Іракська армія була розгромлена. Однак сьогодні обстановка в Іраку лишається складною та практично неконтрольованою.

11А-31.03.21р.

11Б-01.04.21р.

Тема «ПРОБЛЕМА МІЖНАРОДНОГО ТЕРОРИЗМУ»

Завдання:

1.      Опрацювати параграф 30.

2.      Опрацювати матеріал до теми.

3.      Виписати важливі дати та поняття.

4.      Переглянити відео.

5.       Підготуватися до онлайн конференції

Матеріал до теми

1.     Тероризм (від лат. terror — страх, жах) — злочинні дії окремих осіб, груп чи організацій, спрямовані на залякування держави, організацій і спільнот, окремих людей для досягнення політичних цілей, дестабілізації ситуації в суспільстві.

 Терор — насильницькі дії, репресії держави проти власних громадян, певних спільнот чи проти інших держав.

Закон України «Про боротьбу з тероризмом» від 20.03.2003 р.

 [Тероризм являє собою] «суспільно небезпечну діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров’я ні в чому не винних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей».

2.     ОСНОВНІ НАПРЯМИ СУЧАСНОГО ТЕРОРИЗМУ

1.     Лівий тероризм

Лівий тероризм (інакше його називають революційний, «червоний») ідеологічно орієнтується на різні ліві доктрини (марксизм, ленінізм, троцькізм, анархізм, маоїзм тощо). В основі ідеології лівого тероризму — боротьба проти «прогнилого буржуазного суспільства», за здійснення «світової соціалістичної революції», досягнення загальної рівності між людьми.

2.     Правий тероризм

Ідеологи правого тероризму виступають проти лібералізму, лівого руху, демократії, соціальних реформ. Вони є затятими супротивниками правової держави і громадянського суспільства, виявляють расову і національну нетерпимість. Правий тероризм орієнтується на національних діячів минулого, на культ «сильної особи». Його витоки — шовіністичні та расистські настрої певної частини суспільства.

3. Націоналістичний тероризм Цей різновид тероризму характеризується терористичними діями угруповань, які прагнуть домогтися незалежності або забезпечити перевагу однієї нації над іншою всередині країни. Серед націоналістичних терористичних організацій — баскська ЕТА, Ірландська республіканська армія (ІРА) та ін.

4. Ісламський тероризм Головне завдання ісламських терористичних організацій — боротьба з неісламським світом. На думку лідерів терористів, головну небезпеку для ісламського світу становлять США, інші західні країни та Ізраїль, які нібито намагаються його завоювати, знищити цінності ісламської релігії, нав’язати мусульманам ідеї та моделі західного походження

3. ОСОБЛИВОСТІ СУЧАСНОГО ТЕРОРИЗМУ

   На сучасному етапі відбувається консолідація терористичних сил. Останнім часом терористичні організації та терористи-фанатики поширюють сферу своєї антилюдської діяльності на весь світ, а також використовують різні методи організації терактів. Якщо раніше підриви смертників з вибухівкою у людних місцях, напади з холодною та вогнепальною зброєю на пересічних громадян мали місце в Ізраїлі, де ефективно працює антитерористична система безпеки, масово були поширені в Афганістані, Іраку та інших країнах Азії, то в останні роки теракти стали бідою Європи.

   Влаштовуючи теракти і бажаючи помститися «західному світу», терористи-ісламісти підвищують популярність європейських правих партій, які виступають проти міграції, посилення ісламського впливу на світське життя, а часто і проти Європейського Союзу. Найбільшу кількість терористичних атак останніми роками здійснювали «Ісламська держава», «таліби», «Аль-Каїда» зі своїми філіалами та нігерійська «Боко харам». Усі ці терористичні організації позиціонують себе як релігійні. Однак водночас вони мають чіткі політичні цілі, головна з яких — створити власну державу. Таке явище дістало назву «терористична напівдержава» (Terrorist Semi-States, або TSS). Це — організація, яка, з одного боку, контролює частину існуючої держави, а з іншого — продовжує терористичні напади на громадян цієї та інших держав. Характерними прикладами «терористичних напівдержав» є «Ісламська держава», «Боко харам», рух «Талібан», «Аль-Каїда». Новітні інформаційні технології, залучення приватних військових компаній (на кшталт сумнозвісної російської Приватної військової компанії Вагнера), доступність зброї в поєднанні з мільйонами біженців і мільярдами бідних, замішані на простій ідеології ненависті та радикалізму — все це створює родючий ґрунт для нових терористів. Для того щоб ефективно протистояти цій загрозі, потрібне об’єднання зусиль усіх держав світу, всього суспільства.

 

 06.04.21р.-11А

07.04.21р.-11Б

Тема «ПОСТІНДУСТРІАЛЬНЕ (ІНФОРМАЦІЙНЕ) СУСПІЛЬСТВО»

Завдання:

1.      Опрацювати параграф 32.

2.      Опрацювати матеріал до теми.

3.      Виписати важливі дати та поняття.

4.      Переглянити відео.

5.       Підготуватися до онлайн конференції

Матеріал до теми:

1. Постіндустріальне (інформаційне) суспільство

Постіндустріальне (інформаційне) суспільство — якісно новий етап суспільного розвитку, наступний за індустріальним суспільством. Провідна роль у ньому належить науці, освіті, знанням, ефективному використанню нових технологій, комп’ютеризації та розвитку інформаційних систем, творчій діяльності людини. Більшість населення постіндустріальних країн працює у сфері послуг.

  У період НТР та переходу до постіндустріального суспільства відбуваються кардинальні зміни в структурі економіки. Збільшується частка секторів, що надають послуги для особистого споживання, виробляють інтелектуальний продукт, науково-технічну продукцію.

  Відбуваються зрушення у відносинах власності. Збільшується частка особистої власності громадян, дрібної і середньої приватної власності завдяки зростанню ролі малого і середнього бізнесу.

   У міжнародній торгівлі першість поступово переходить до високотехнологічних виробів, інтелектуальної власності, туристичних послуг.

     Відбувається переоцінка цінностей від прагнення економічного зростання до пріоритету сталого розвитку, екологічної безпеки.

   Спостерігаються істотна зміна ролі різних соціальних верств у суспільстві. Великі власники дедалі більшою мірою зміцнюють зв’язки з верхівкою бюрократичного апарату. Кваліфіковані робітники стають співвласниками підприємств. На провідні позиції серед них виходять програмісти, оператори автоматичних ліній, систем зв’язку. Серед службовців значно зростає роль менеджерів.

   Велике машинне виробництво втрачає потребу в робітниках, зосереджених на одній операції. Сучасний ринок потребує працівників, які можуть швидко змінювати види діяльності, вчасно переорієнтовуватися на інші виробництва і сервіси. Дедалі більша роль належить високій соціальній мобільності.

Високі технології (англ. high technology, hi-tech; поняття використовується з кінця 1960-х років) — найновіші та найпрогресивніші технології сучасності. До них належать найбільш наукоємні види промисловості, зокрема: мікроелектроніка, обчислювальна техніка, робототехніка, атомна енергетика, літакобудування, космічна техніка, мікробіологічна промисловість тощо.

2.     КУЛЬТУРА «ВІРТУАЛЬНОЇ РЕАЛЬНОСТІ»

Процеси віртуалізації породжують новий вид культури — віртуальний. Під впливом тотальної віртуалізації змінюються й пізнавальні запити людини.

VR в медицині допомагає в медичній освіті та тренуваннях, а також безпосередньо використовується для лікування деяких захворювань.

VR в освіті та її інтерактивні можливості дають змогу учням цікавіше вивчати щось нове. На уроках географії можна опинитися в будьякій країні світу за лічені хвилини, біології — вивчати рослини зсередини, астрономії — подорожувати космосом.

VR в архітектурі та дизайні дають змогу побачити ще нереалізовані проекти архітекторам і дизайнерам. Те саме стосується дизайну: за допомогою VR сьогодні просто уявити, який вигляд матиме ваша нова кухня або квартира після ремонту.

VR у військовій сфері використовують для всіх різновидів стратегічних навчань. VR здатна відтворити будь-яке місце, наприклад, для проведення тренувань антитерористичних операцій. Це коштує значно менше, а також є надійнішим.

Небезпеки й перспективи віртуальної реальності

 Отже, застосування віртуальної реальності, як і будь-якої іншої технології, відкриває для людини нові можливості та водночас створює реальні небезпеки. VR-залежність занурює людину у віртуальну реальність і вона тільки на деякий час повертається в реальне життя.

VR-манія може призвести до втрати апетиту і сну, користувачеві складно відволіктися від гри. Травмонебезпечність. Поринання у VR може бути травмонебезпечним. Так, компанія окулярів віртуальної реальності «Окулус» (Oculus) видає інструкції з безпеки користування, чим намагається зняти з себе відповідальність за отримання травм під час перебування у віртуальній реальності.

Негативна реакція організму. Витрата величезної кількості часу на неперервну роботу з інтернетом та віртуальною реальністю призводить до порушень режиму сну, відпочинку, харчування, а це згубно впливає на весь організм.

Психологічні зміни особистості. Коли людина VR-залежна, вона проводить більшу частину свого часу у віртуальному світі. У неї з’являється невпевненість в собі, агресія, песимізм. Також віртуальна реальність небезпечна можливістю впровадження масового психологічного впливу. Вразливість персональних даних. У результаті кібератак злочинці зможуть отримати в руки не тільки імена та паролі користувачів, а й заволодіти самою особистістю власника акаунта.

3.     ЗАСОБИ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Велику роль не тільки в інформуванні людей, а й у формуванні суспільної свідомості відіграють засоби масової інформації (ЗМІ). Через телебачення, пресу, інтернет-ресурси ми дізнаємося про події в політиці й економіці, дії урядів і громадських організацій, відстоювання своїх прав громадянами, воєнні конфлікти, новини культури. Свобода діяльності журналістів є ознакою демократичності й відкритості країни та суспільства.

07.04.21р.-11А

08.04.21р.-11Б

Тема «Розвиток науки наприкінці 20-на початку 21ст.»

Завдання:

1.      Опрацювати параграф 32 (п.5)

2.      Опрацювати матеріал до теми.

3.      Виписати важливі дати та поняття.

4.      Переглянити відео.

5.       Підготуватися до онлайн конференції

6.      Підготуватися до онлайн тесту.

Матеріал до теми:

1. Основні напрями розвитку НТР

1. Перетворення науки на безпосередньо продуктивну силу.

 2. Відкриття і використання нових видів енергії.

Розвиток ядерної і термоядерної енергетики із забезпеченням безпеки їх використання, актуальність чого показала катастрофа на Чорнобильській АЕС у СРСР (26 квітня 1986 р.) та аварія внаслідок землетрусу на АЕС Розробляються методи використання енергії термоядерного синтезу, енергії Сонця, океанських припливів, підземного тепла Землі та ін.

3. Початок інформаційної революції. Планета Земля поступово перетворюється на єдиний інформаційний простір.

4. Автоматизація і роботизація виробництва досягли такого рівня, що основним завданням працівника поступово стає регулювання і контроль над виробничим процесом. Це створює небачений простір для розвитку особистості людини.

 5. Упровадження принципово нових технологій, створених на базі фундаментальних відкриттів (лазерних, плазмових, мембранних та ін.), яким властиві маловідходність; зростання продуктивності, висока якість продукції, екологічна чистота тощо.

 6. Докорінна зміна предметів праці, поява принципово нових видів матеріалів із наперед заданими властивостями.

7. Розвиток генної інженерії та біотехнологій — можливість задавати наперед визначені властивості рослинам і тваринам, які використовують у сільськогосподарському виробництві і забезпеченні харчової бази людства.

2. Основні здобутки НТР на зламі XX –XXI ст.

 З 1940-х років ХХ ст. у медицині почали застосовувати гемодіалізатори — апарати, що виконують функцію здорової людської нирки. У 1950-ті роки здійснили перше успішне пересадження нирки. Першу операцію з пересадження людського серця провів у 1967 р. хірург Крістіан Бернард (ПАР).

  Британський учений Френсіс Крік і американський Джеймс Вотсон у 1953 р. запропонували модель подвійної спіралі ДНК, що поклало початок вивченню основ генетики на молекулярному рівні (у 1962 р. вчених удостоїли Нобелівської премії).

 У 1996 р. у Великій Британії відбувся перший успішний експеримент із клонування живої істоти. У 2010 р. групі учених під керівництвом Крейга Вентера вдалося штучно синтезувати мінімально необхідний набір генів для створення в лабораторних умовах живого організму — бактерії.

 Значний внесок у розвиток сучасної фізики зробили вчені СРСР — Абрам Йоффе (уродженець Полтавщини), Петро Капіца, Ігор Курчатов, Лев Ландау, Анатолій Александров (уродженець Київщини), Яків Зельдович, Юлій Харитон, Андрій Сахаров.

Серед досягнень світової фізики — відкриття високотемпературної надпровідності, дослідження процесу «холодного» термоядерного синтезу.

 У 2008 р. відбувся запуск Великого адронного колайдера — найбільшого у світі прискорювача елементарних частинок, створеного у Європейському центрі ядерних досліджень (Швейцарія).

Американський математик Норберт Вінер створив нову науку — кібернетику, котру він уявляв як єдину науку про управління.

 3 червня 2011 р. ООН ухвалила резолюцію, згідно з якою право на доступ до інтернету є одним з невід’ємних прав людини

1.     ОСВОЄННЯ КОСМОСУ

4 жовтня 1957 р. у Радянському Союзі був запущений перший в історії штучний супутник Землі. Відтоді розпочалося радянсько-американське змагання за першість в освоєнні космосу. Перший американський супутник був виведений на орбіту 1 лютого 1958 р.

12 квітня 1961 р. у СРСР запустили перший космічний корабель із людиною на борту — Юрієм Гагаріним. А 5 травня 1961 р. у США здійснили запуск пілотованого космічного корабля.

У березні 1965 р. радянський космонавт Олексій Леонов уперше вийшов у відкритий космос. Згодом Національне аерокосмічне агентство США (НАСА) здійснило запуск космічного корабля «Аполлон-11» на Місяць. 20 липня 1969 р. вперше в історії людина ступила на поверхню іншого небесного тіла, окрім Землі. Двоє астронавтів, Ніл Армстронг і Едвін Олдрін, пробули на Місяці близько 2,5 год. Вони провели наукові спостереження і взяли зразки ґрунту супутника Землі.

  У 1975 р. уперше відбулося стикування в космосі кораблів «Аполлон» (США) і «Союз» (СРСР).

 З 1981 р. НАСА почало запускати кораблі багаторазового використання — «шаттли».

 1 серпня 1995 р. на навколоземну орбіту запустили перший український штучний науково-дослідний супутник «Січ-1» за допомогою ракети-носія «Циклон-3».

У 1997 р. Леонід Каденюк став першим громадянином незалежної України, який здійснив політ у космос у складі міжнародного екіпажу на американському космічному кораблі «Columbia».

У 2004 р. відбувся політ першого китайського космонавта. 3 січня 2019 р. міжпланетна станція «Чан’е-4» здійснила успішну посадку на зворотному боці Місяця.

 Активну діяльність у вивченні космосу здійснюють Європейське космічне агентство (ESA), що складається з 20 держав-членів ЄС, а також такі країни, як Франція, Японія, Німеччина, Індія, Італія та ін. Велику роль в освоєнні космосу відіграє Міжнародна космічна станція (МКС), створена в співробітництві аерокосмічних агентств Росії, США, Японії, Канади, Бразилії та ЄС.

Амбітні плани з освоєння космосу та створення перших баз на Марсі має винахідник та підприємець Ілон Маск. У планах створення колоній у космосі з Маском конкурує засновник Amazon Джефф Безос.

13.04.21р.-11А

14.04.21р.-11Б

Тема «Розвиток літератури та образотворчого мистецтва наприкінці 20-на початку 21ст.»

Завдання:

1.  Опрацювати параграф 33

2.  Опрацювати матеріал до теми.

3.  Виписати важливі дати та поняття.

4.  Переглянити відео.

5.  Підготуватися до онлайн конференції

6.   Підготуватися до онлайн тесту.

Матеріал до теми:

1.     Літературний реалізм

  У творчості багатьох письменників перших післявоєнних років превалювала антивоєнна, антифашистська тематика. Темі Опору присвятили свої твори французькі письменники Р. Вайян, Р. Мерль, німецькі — А. Зегерс, Г. Бьолль та ін.

  У 1947–1967 рр.  великий вплив на літературу мала «Група 47» (німецькі письменники Г. Ріхтер, Г. Грасс, М. Вальзер; австрійські поети І. Бахман, П. Целан та ін.). Будівництво нової післявоєнної культури, на думку членів «Групи 47», слід було починати «з нуля», та створити нову німецьку мову — на зміну старій, зруйнованій нацистською риторикою та пропагандистською брехнею. Виразником невдоволення молоді дійсністю була в 1950-ті роки група англійських письменників, котра у літературній критиці дістала назву «розсерджені молоді люди»: Дж. Вейн (роман «Поспішай униз»), К. Еміс (роман «Щасливчик Джим»), Дж. Осборн (п’єса «Обернися в гніві»).

   Теоретики «соціалістичного реалізму» в СРСР вимагали від письменників «поліпшувати» історію, зробити привабливою «вітрину» життя в соціалістичних країнах. Прикладами таких творів є «Піднята цілина» М. Шолохова, «Хліб» О. Толстого та ін. «Магічний реалізм» — стиль, у якому магічні елементи вплетені в реалістичну картину світу. Представники цього стилю — Х. Борхес, М. Булгаков, Х. Кортасар, Г. Маркес, М. Павич, Х. Мурокамі та ін.

2.     Література модерністського напряму

Модернізм — загальна назва творчих напрямів і шкіл XX ст., яким притаманні формотворчість, експериментаторство, антиреалістична спрямованість. Модерністи на перше місце ставили творчу інтуїцію, сутність буття. Модерністи свідомо роблять свою творчість елітарною. Напрями модернізму — імпресіонізм, неоромантизм, символізм, імажинізм, футуризм, експресіонізм, сюрреалізм, дадаїзм та ін. Екзистенціалізм дає змогу вирватися за межі суворої реальності і передавати життєве й емоційне світовідчуття. Найяскравіші представники цього напряму — французькі письменники Ж.-П. Сартр, Пауль Целан.

А. Камю, С. де Бовуар, британські А. Мердок і К. Вілсон, американський Н. Мейлер (США).

На противагу класичному роману, «неороман» не мав сюжетної завершеності, проте утверджував образ замкненої на собі особистості (французькі письменники Н. Саррот, А. Роб-Ґріє та ін.). 1.3. Постмодернізм у літературі З 1980-х років на зміну модернізму прийшов постмодернізм. Його основним принципом є вільне поєднання виражальних засобів, а також плюралізм ідей, думок, точок зору і гуманізм. Головною фігурою літературного постмодернізму є італійський письменник У. Еко. Всесвітню славу йому приніс роман «Ім’я троянди» (1980 р.). Постмодернізм в американській літературі пов’язаний з іменами засновників «школи чорного гумору» (Д. Барт, Т. Пінчон, Д. Данліві і Д. Бартельмі). До постмодернізму відносять творчість таких письмен ників, як Д. Делілло, В. Гібсон, М. Павич, Т. Стоппард та ін. Риси постмодернізму характерні для творчості російських авторів, серед яких — Б. Акунін, Й. Бродський, В. Єрофєєв, В. Набоков, Г. Остер, В. Пєлєвін, В. Сорокін, Т. Толстая.

   У сучасній українській літературі постмодернізм виявляється у творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, Л. Дереша, С. Жадана, О. Забужко та ін.

3.     Образотворче мистецтво.

   Соціальний реалізм бачив зміст мистецтва в його зв’язку з дійсністю, служінні прогресу методами художньої творчості.

Неореалізм — течія в мистецтві, особливості якої — пафос суворої правди, достовірність зображення, повага до простої людини; максимальна узагальненість образів картин, що переходять в образи-символи. Велику увагу приділено кольору, що ніс змістове й емоційне навантаження. Одним з основоположників неореалістичного напряму є італійський художник Р. Гуттузо. Серед кращих його творів — «Зайняття земель, що пустують, батраками в Сицилії», «Битва біля моста Амміральо». А. Фужерон зі своїм реалістичним полотном «Слава Андре Ульє» і Б. Таслицький із серією графічних портретів в’язнів Бухенвальда є представниками французького неореалізму. Популярність здобули графіки П. Хогарт (Велика Британія) і Е. Ваєт (США). Авторам творів у стилі «соціалістичного реалізму» був властивий показний, часто фальшивий оптимізм.

Течії післявоєнного абстракціонізму розділяють на три групи

Абстракціонізм (від лат. abstractiо — віддалення) — напрям у мистецтві, образність якого ґрунтується на кольорі, лінії, формі та текстурі, а не на мотивах, запозичених із навколишньої реальності. Засновником абстракціонізму вважають російсько-українського художника В. Кандинського (1866–1944 рр.).

Поп-арт — течія в мистецтві, для якої характерне переосмислення образів масової культури, естетизація зовнішнього предметного світу, утвердження культу речі.

Сюрреалістичний (надреальний) напрям у мистецтві виник ще в 1920-ті роки. Сюрреалісти вирішили замінити реально існуючий світ містичним, підсвідомим. Найяскравішим представником цього напряму є видатний художник сучасності Сальвадор Далі. Видатною фігурою у світовому образотворчому мистецтві є французький художник, іспанець за походженням Пабло Пікассо. У його творчості переважали ідеї добра, ненависті до війни. Послідовником сюрреалізму є Марк Шагал, який тривалий час жив у Франції. Характерні мотиви картини М. Шагала — жителі єврейських містечок, прості люди та їхні почуття. Наприкінці 1960-х років зародився концептуалізм. Згідно з ним важливим є не предмет, який зображають, а те, що він означає, і наша реакція на нього обумовлена не чуттєвим сприйняттям, Джексон Поллок.

У 1967 р. американський скульптор Клас Олденбург вирив кілька ям у нью-йоркському Сентрал-парку, після чого «творчо» їх закопав. А Христо Явачев прославився, упаковуючи в пластик величезні ділянки землі на австралійському узбережжі та відомі пам’ятники архітектури.