Історія – свідок минулого, світло істини, жива пам’ять.
Історія – життя пам'яті.
Історія – це свідок часу, учителька життя.
Не знати історії – означає завжди бути дитиною.
                                                      Цицерон

В останні дні вересня вшановуємо пам`ять 

загиблих від рук нацистів у Бабиному Яру

Матеріали для години спілкування розміщено за посиланням 

https://docs.google.com/presentation/d/1zPleUhl3Ae5OUd_wsHVI3KNpvE4lrhB7/edit?usp=sharing&ouid=104206444220486217612&rtpof=true&sd=true 

    ІСТОРИЧНА ДОВІДКА ДО 80-Х РОКОВИН ЗЛОЧИНУ

                Братською могилою і символом Голокосту в Україні став Бабин Яр. З вересня 1941 року до кінця вересня 1943-го він був місцем регулярних розстрілів і захоронень, які проводили органи нацистської поліції безпеки та айзантцгрупи СД разом із військовою та цивільною владою Києва. Жертвами нацистів стали євреї, роми, українські націоналісти, радянські військовополонені, пацієнти київської психіатричної лікарні та інші національні чи соціальні групи, яких окупанти вважали ворогами або ж "просто зайвими". Бабин Яр – це некрополь для більше ніж 100 000 цивільних громадян та військовополонених.

               19 вересня 1941-го війська Вермахту увійшли до Києва. За кілька днів вибухнули будівлі у Київській цитаделі та на Хрещатику. Вибухи стали зручним приводом для окупантів провести показову каральну акцію. У підривах звинуватили євреїв. Насправді ж організаторами цих вибухів були радянські диверсанти. Перші арешти і розстріли відбулися вже 27 вересня. 28-го в Києві з’явилися оголошення, в яких наказували всім євреям міста зібратися зранку наступного дня на розі вулиць Дегтярівської та Мельникова.

              Разом із Вермахтом у місто увійшли айнзатцгрупи СД. На них покладалося очищення армійських тилів від «небезпечних елементів» та придушення будь-якого опору. В Києві діяла айнзатцгрупа С, зокрема, зондеркоманда 4а. Разом із ними прибув штаб головнокомандувача СС і поліції «Росія-Південь», два батальйони зі складу поліцейську полку «Південь». Згодом у Києві з’явилася айнзатцкоманда 5. Саме ці підрозділи СС та поліції здійснювали масові розстріли євреїв у Бабиному Яру.

             «Дорога смерті», якою пройшли десятки тисяч євреїв 29 вересня 1941 року, пролягала від Лук’янівської площі по вул. Мельникова до перших воріт Єврейського кладовища, далі – на вул. Кагатну (нині – сім’ї Хохлових), потім по вул. Табірній (нині – Дорогожицькій). Біля входу до Братського кладовища у євреїв відбирали гроші, коштовності, документи, а також наказували залишати речі й верхній одяг. У кінці Братського (Воїнського) кладовища (нині – територія телевежі) люди повертали у прохід між огорожею кладовища та краєм яру. Розстріл відбувався на майже півкілометровому відтинку яру, який починався біля пам’ятника 1976 р., а закінчувався за теперішньою станцією метро «Дорогожичі». Людей змушували роздягатися догола та спускатися до яру, де клали долілиць, шар за шаром, а вздовж рядів ішли німецькі поліцейські й вбивали їх пострілами в потилицю.

                 Того дня, 29 вересня, німці встигли до 18.00 розстріляти близько 22 тисяч. Інших приречених загнали на ніч у порожні гаражі на вул. Табірній (сучасна Дорогожицька) і вбили наступного дня. Потім німецькі сапери підірвали схили, щоб засипати тіла, і змусили військовополонених вирівняти дно яру.

 

Есесівці нишпорять у речах розстріляних в урочищі Бабин Яр. Київ. 1941 р.

                 За два дні (29-30 вересня) загинула 33 771 особа. У «Донесенні про події в СРСР» від 02.10.1941 сказано: «Зондеркоманда 4а в співпраці зі штабом групи і двома командами поліційного полку «Південь» 29 і 30.9.41 стратила в Києві 33 771 єврея». Про продовження розстрілів свідчать німецькі документи. Так, приміром, у «Донесенні про події в СРСР» № 111 від 12.10.1941 говориться наступне: «Загальне число страчених зондеркомандою 4а тепер перевищило 51 000». Згідно з німецькими документами розстріли в Києві безперервно продовжувалися до середини листопада 1941-го. Основну масу розстріляних у цей період становили євреї.

                   Втім, із середини жовтня цього ж року у Бабиному Яру та його околицях починаються спеціальні акції, під час яких були розстріляні комуністи-підпільники, роми, душевнохворі, заручники, моряки Дніпровської флотилії.

                   Взимку 1941-1942-го у Бабиному Яру загинули члени Організації українських націоналістів. «Донесення про події в СРСР» № 164 від 4 лютого 1942 р. свідчить: «У Київській області боротьба проти комуністів все більше трансформується в боротьбу проти національних українських формувань... Конфіскований письмовий матеріал, а також свідчення різних арештованих в останній час прихильників Бандери знову доводять, що прихильників Бандери неможливо залучити до будь-якої позитивної співпраці. Тому лишається тільки повністю знищити цей рух».

                 Незабаром нацисти розгортають свої репресії не лише проти бандерівців, але й представників інших течій українського визвольного руху. Загалом у Бабиному Яру загинув 621 український патріот. Тут обірвалося життя української поетеси, члена ОУН (м) Олени Теліги.

 

 Радянські військовополонені закопують розстріляних в 

урочищі Бабин Яр під наглядом есесівців. Київ. 1941 р.

                  Другий етап масових розстрілів припадає на кінець зими 1942 – середину серпня 1943. У цей час створюють Сирецький концтабір, який змінив табір на вулиці Керосинній (створений у квітні-травні 1942-го). Саме його в'язні заповнюють своїми тілами Бабин Яр, ями у самому таборі й довкола нього. Це здебільшого підпільники й партизани: комуністи й українські націоналісти.

                        Заключний етап регулярних розстрілів відбувався у серпні-вересні 1943-го на фоні знищення раніше захоронених у Бабиному Яру тіл розстріляних. Цю "роботу" виконували ті ж в'язні Сирецького концтабору. Спалювали тіла в яру навпроти.  Зрозумівши, що у Києві не втриматися, німці почали ховати сліди злочинів.

                       18 серпня 1943-го до Сирецького табору прибула група в’язнів із Полтави, яких розмістили в спеціальних землянках у самому яру. Наступного ранку до них приєднали 100 ув’язнених євреїв із табору. Загалом у команді смертників працювало 327 осіб. Чоловіків закували в ножні кайдани та змусили викопувати трупи на місці колишніх масових розстрілів, а також будувати печі із огорожі Лук’янівського і надгробків Єврейського кладовищ. Тіла та дрова складали в печі штабелями. Потім усе спалювали. В одній такій печі за раз знищували до 2000 тіл.

                      Двічі на тиждень нацисти привозили у Бабин Яр у машинах-«душогубках» в’язнів із тюрми СД. Цих людей після вбивства також спалювали у «печах». Всі ці "роботи" в Бабиному яру відбувалися таємно. Територія була оголошена забороненою зоною, обгороджена й засаджена деревами, але сморід і дим розносилися по Києву далеко за межами яру. До кінця вересня майже всі тіла розстріляних були спалені, а в’язні заклали останню піч – для себе. У ніч на 29 вересня 1943-го мешканці однієї з землянок вирвалися на волю, але врятуватися вдалося лише двом десяткам. Згодом саме їхні свідчення дали можливість відтворити історію знищення тіл у Бабиному Яру.   Штандартненфюрер Пауль Блобель, який керував стратами у Києві в 1941-му, наглядав і за спаленням останків жертв у 1943-му. Про це він засвідчив на Нюрнберзькому процесі 1947 року: «Під час мого візиту в серпні я особисто спостерігав за спаленням тіл у загальній могилі під Києвом. Могила була близько 55 м довжиною, 3 м шириною і 2,5 м глибиною. Після того, як верхній шар був знятий, трупи облили горючим матеріалом і підпалили. Пройшло близько двох днів, поки могили згоріли до дна. Я особисто пересвідчився, що прогоріло все до самого дна. Після цього могила була засипана, і так майже всі сліди були заметені».

                     У жовтні 1943-го у Бабиному Яру німці ще розстріляли киян, які ухилилися від виконання наказу про повне виселення з міста.  Останній розстріл відбувся 4 листопада 1943-го, а 6-го до Києва увійшла Червона армія.

                      Окремою сторінкою в історії Бабиного Яру є порятунок приречених євреїв. Національний інститут пам’яті Катастрофи і Героїзму "Яд Вашем" у 1963 році затвердив критерії для отримання почесного звання «Праведник народів світу». У квітні 1989-го було встановлене почесне звання «Праведник Бабиного Яру». Першим його отримав православний священик Олексій Глаголєв (посмертно) та члени його сім’ї. Наразі 662 особи удостоєні звання «Праведник Бабиного Яру». Як правило, це цивільні беззбройні жителі окупованих територій: люди похилого віку, діти, жінки. Часто євреїв переховували великі сім’ї. Серед тих, хто отримав звання «Праведник Бабиного Яру», люди різних національностей: українці, росіяни, поляки, білоруси, татари, вірмени, греки й німці. Вшановуючи їх, мусимо пам’ятати, що, рятуючи інших, вони ризикували своїм життям.

20 березня 1944року Вінниця була звільнена 

від нацистської окупації.

Початок окупації.

 Вже в перші дні війни Вінниччина стала прифрон­товою.

    13 липня 1941 р. було створено групу військ для оборони Вінниці. Очолив її генерал-майор В. Б. Владимиров. Під його командуван­ня відійшли 828-й та 491-й стрілецькі полки,  близько двохсот командирів і п'яти тисяч бій­ців з розбитих частин, а також різні тилові підрозділи фронтового й армійського підпорядкування.

   15 липня танкові і механізовані частини 17-ї німе­цької  армії, подолавши оборону військ Червоної Армії, рушили на Вінницю. Її передові частини рухалися між колією Південно-Західної залізниці і Барським шосе. Для прикриття Вінниці було створено лінію оборони від П'ятничанського лісу до Луки-Мелешківської та Хижинець.

   Вже після перших бомбардувань Вінниці до лі­карень міста потрапили перші поранені вінничани. Очевидці згадували: поміж поранених було чимало дітей із важки­ми травмами рук і голови. Кілька разів німецькі літаки разом із листівками про майбутнє щасливе життя України під німецькою владою скидали охайні пакуночки із написом „Шоколад". Не розпещені надмірними солодощами діти підбирали і розгортали їх, не знаючи, що в середині знаходилась вибухівка.

     17 липня мотопіхота противника зайняла Луку-Мелешківську.

   У другій половині дня 19 липня німці увійшли у Старе місто. Бетонний міст, що через острів Кемпу з'єднував центр Вінниці із Замостям, було підірвано.

 З 19 липня 1941 р. до 20 березня 1944 р. місто перебувало під нацистською окупацією. Майже на три роки вінничани потрапили під гніт окупаційної влади.

Спогади меканців про окупаційний режим націстів у селах Курави, Вівсяники та Дружелюбівка Вінницької області.

  За даними Надзвичайної державної комісії з встановлення та розслідування злочинів німецько-нацистських загарбників в урочищі «Глибокий яр» на південної околиці села Дружелюбівка на теріторії Калинівщини з 4 січня по 11 березня 1944 страчено 205 мирних громадян з навколишніх сіл Калинівського та Літинського районів. Вони були звинувачені в підтримці партизанів, у відмові їхати до Німеччини на каторжні роботи та в порушенні вимог окупаційного режиму. Після допитів і катувань—розстрілювали в ямах у полі. Розстріли здійснював підрозділ нацистської польової жандармерії, який дислокувався в селі. Прізвища 14-ти закатованих відомі. 11 з них занесені до «Книги Пам'яті України. Вінницька область», а троє - до «Книги Скорботи України. Вінницька область.»

  Спогади  Битнер Марії Язикиевни, жительки с. Куравы Калиновского района: «4 січня 1944 роки до мене на квартиру оселилася німецька польова жандармерія, з квартірьі всю мою родину Вигнан, а квартиру обладнали весельніцей для підвішування і ін. Тортур і знущань. Підвішуванням, утикання в горло деревяного кола і побиття резинами. Мене особисто німці теж били.»

    Ось, що згадує жителька села Вівсяники Гуменюк Надія Сергіївна, якій в 1942 році виповнилось 17 років: «Взимку 1942 року мене та старшу сестру Любу  почали викликати на медкомісії. Зрозумівши, що нас хочуть вивезти до Німеччини, ми почали переховуватись. Наш батько Порхун Сергій зробив нору в кучі гною і під час нічних облав я, сестра Люба та сестра Антоніна ховалися в цій норі. Нерідко ми не встигали вдягнутися і цілу морозну ніч лежали лише в сорочках, а наш батько закривав прохід сміттям і посипав зверху попелом. Це були справжні муки, проте і це не допомогло.

      В кінці 1942 року поліцаям вдалося нас спіймати, поставити на облік і обстежити на медкомісії. Сестру Антоніну було визнано хворою (виявили проблеми з ногами), а мене та сестру Любу визнано здоровими. Моя сестра Люба, щоб не їхати до Німеччини, вийшла заміж та була вже вагітною на третьому місяці, проте німці це не взяли до уваги і, вона по­трапила до Берліну, де працювала на військовому заводі, там народила дитину і змогла зберегти їй життя, та повернулася в 1945 році додому. Я боялася їхати і всіляко старалася перехитрити медкомісію. Одного дня я назбирала зілля безу та, розтерши його в макітрі, потрохи почала мастити ноги та груди, через кілька хвилин шкіра почервоніла і почали з'являтися пухирі. Перетерпівши ці страшні муки я побачила, що на місцях пухирів з'явилися чорні плями. На наступній комісії в Самгородку мені винесли діагноз екзема шкіри..Цього виявилось недостатньо і тому я поколола голками чорні плями та пухирі і почала капати туди кислоту, яка спричинила мені страшний біль, і я втратила свідомість».

  Багато молодих людей завдавали собі шкоди для того, щоб їх визнали непрацездатними. Інші переховувались по полях та в родичів у інших селах. Щоб навести порядок в селі та поставити на облік всіх молодих людей, на кожний будинок чіплялася спеціальна картка, в якій було написано всіх членів родини і зазначено їхні роки народження. Якщо хтось не з'являвся на комісію чи втікав в інші села, то хату, де він проживав спалювали. В селі було утворено два господарства, і люди повинні були працювати там щодня. Якщо хтось не з'являвся то його викликали на допит.

Звільнення міста Вінниці.

  Однією з перших на східну околицю Вінниці 16 бе­резня 1944року вийшла 183-а стрілецька дивізія.

    На підступах до міста фашисти облаштували систему інженерних перешкод: мінні поля, протитанкові рови, доти, дзоти, а щоб прикрити свій фланг від раптового удару, підірвали греблю. Гебельс навіть заявляв, що Південний Буг – це малий Дніпро, неприступна лінія оборони німецької армії. Фашисти розраховували тут надовго затримати радянські війська.

    В ніч на 17 бе­резня німці залишили вокзал. Вранці військові частини рушили до центру міста. Вийшли до Південного Бугу в районі П'ятничан, очистили Старе місто і на південь від Вінниці зайняли плацдарм на правому березі ріки, біля населеного пункту Сабарова.     

   На цей час головні сили 305-ї стрілецької дивізії форсували Південний Буг північніше Вінниці, вийшли на шлях Вінниця - Проскурів. Під натиском військ 74-го стрілецького корпусу в ніч на 20 березня 1944 р. німе­цьке командування, побоюючись оточення, змушене було розпочати відведення своїх військ з Вінниці на пів­денний захід. Вранці 20 березня Вінниця була повністю звільнена від ворога.

   Військам, які брали участь у визволенні Вінниці, на­казом Верховного Головнокомандувача від 20 березня 1944 р. було оголошено подяку і в цей же день о 21 годині Москва салютувала військам 1-го Українського фронту 20-ма артилерійськими залпами із 224 гармат.

   Сто тридцять п'ять вінничан за період війни було нагороджено високим званням «Герой Радянського Союзу.» Двоє подолян стали двічі героями.